Читати книгу - "Lux perpetua"

— Не повірив. Але це не має особливого значення, бо Прокоп аж ніяк не жартував. Він справді хоче послати мене з місією на Шльонськ.

— Подробиці повідомив?

— Жодних. Сказав, що сповістить, коли настане час.

Шарлей, навіть не намагаючись перекричати поляків, які бенкетували неподалік, встав і різко замахав руками. Корчмар помітив, закликав дівку, і та невдовзі підбігла з новими кухлями.

— Отже, їдеш на Шльонськ, — Шарлей здмухнув піну. — Як ти і хотів. І ми з тобою, бо ж не залишимо тебе самого як палець. Гм, треба буде як слід спорядитися. Ранком пройдуся по базарі, огляну товари, доставлені контрабандою з Малопольщі, зроблю покупки…

— Коштів тобі вистачить?

— Не бійся. На відміну від тебе, я дбаю, щоби моя участь у гуситській революції приносила прибутки. Я ризикую шкурою за справу Чаші, але при цьому дотримуюся принципу virtus post nummos[61]. Гм, це наштовхує на одну думку…

— Я тебе слухаю.

— Може, таємна і таємнича експедиція на Шльонськ, котра оце власне готується, — це усмішка долі? Може, це той щасливий випадок, на який ми чекали?

— Випадок?

Шарлей подивився на Самсона. Самсон відклав паличку, яку стругав, зітхнув і покрутив головою. Демерит теж зітхнув. І теж покрутив.

— Перед Горном, — він глянув Рейневанові в очі, - ти нещодавно виголосив був тираду про холодний прагматизм. Ти заявляв, що твоя ейфорія минула, що запал охолов, що ти перестав бути наївним ідеалістом. Власний інтерес стоїть в ієрархії вище, ніж чужі, - це твої слова. І ось трапляється нагода перетворити слово в діло.

— Це як?

— А ти подумай.

— Зрадити, так? — Рейневан стишив голос. — Продати Інквізиції інформацію про місію, з якою мене посилає Прокоп? Розраховуючи на те, що Інквізиція віддасть мені Ютту? Ти це мені радиш?

— Пропоную як матеріал для роздумів. Щоби поміркувати і оцінити, чий інтерес у твоїй ієрархії вищий. Що важливіше: Чаша чи Ютта? Подумай, вибери…

— Годі, Шарлею, — м'яко перебив Самсон Медок. — Припини. Не намовляй Рейнмара до роздумів, які не мають сенсу. І не намовляй робити вибір там, де вибирати не можна.

* * *

Місяць сховався за дахами купецьких кам'яниць. Рейневан крокував сміливо і шпарко, прямуючи до підвалля.

Він повернув у завулок. Але замість того, щоб іти далі, безшумно сховався у виїмці брами. Чекав, нерухомо і терпляче.

Невдовзі до його вух долинули тихенькі кроки, ледь чутне човгання чижм об бруківку. Він почекав, поки чоловік, котрий ішов слідом за ним, вирине з темряви. А тоді кинувся, схопив ззаду за каптур, смикнув з усієї сили. Чоловік захарчав, обома руками потягся до горла. Рейневан окутим держаком ножа гупнув його по ребрах, на дві долоні вище стегна. Той хапнув повітря, захлинуся ним. Рейневан смикнув його за плече, розвернув, розмахнувся і гримнув держаком — гримнув полі- карському, в plexus Solaris[62], в самісіньке серце. Чоловік у каптурі захрипів.

Десь високо, на даху, нявкав кіт.

— Передай Прокопові… - Рейневан лезом ножа підняв підборіддя противника, який стояв навколішки. — Передай Прокопові, що я можу ще раз поклястися на розп'ятті. Можу поклястися навіть кілька разів. Але цього має вистачити. Я не хочу, щоби за мною стежили. Наступного шпика, якого застукаю, приб'ю. Передай це Прокопові…

— Пане…

— Що? Голосніше!

— Я не від Прокопа… Я з замку… За наказом…

— Чиїм? Хто наказав?

— Його вельможність князь.

* * *

Морок замкової каплиці розпорошувало тільки світло двох свічок, які горіли перед суворим вівтарем. Мерехтливе сяйво вигравало відблисками на позлітці фігури святого, либонь, апостола Матвія, бо з катівською сокирою. До чоловіка, який сидів на почесній лавці, світло майже не доходило. Воно видобувало з пітьми статуру, крій і деталі багатих шат. Але не виявляло обличчя. Та й не треба було. Рейневан знав, хто це.

— Здрастуй, медику. Гора з горою. Ось ми й знову зустрілися, через багато років. Скільки ж їх минуло від битви під Усті? Три? >1 правильно рахую?

— Правильно рахуєте, князю.

Чоловік на лавці випростався. Світло впало на його обличчя.

Це був Сигізмунд Корибутович, литовський князь Рюрикової крові, Мендогового племені, правнук Гедиміна, внук Ольгерда, народжений рязанською княжною Анастасією син Дмитра Корибута, молодшого брата Владислава Ягелла, прославлений — ще юнаком — у Грюнвальдській битві. Тепер трохи більш ніж тридцятирічний литвин, вихований поляками у Вавелі, він поєднував найгірші риси обох націй: відсталість, філістерство, облудність, нездорову амбіцію, пиху, дикість, нестримну жадобу влади і абсолютну відсутність самокритичності.

Князь з-під чуба, що спадав йому на очі, глипав на Рейневана, Рейневан дивився на князя. Це тривало кілька хвилин, протягом яких у Рейневановій голові у блискавичному темпі промайнули мальовничі образки з хоч і короткої, однак бурхливої князевої кар'єри.

Гуситська Чехія скинула Люксембуржця з престолу і тепер потребувала нового короля. Ягелло і Вітольд відмовили у проханні; у Чехію, як їх намісник, вирушив Корибутович. Він в'їхав до Золотої Праги в 1422 році, на святого Станіслава.

На столичних вулицях — вигуки радості, крики «віват!». Чарівна музика для пихи і марнославства. Раптом у музиці з'явилися дисонанси, фальшиві тони. У натовпі раптом залунало: «Приблуда! Геть! Не хочемо!» Розчарування і лють, коли замість королівського Граду резиденцією виявився палацик на Ринку Старого Міста. Потім — контакт із Табором. Жижка, його страхітливе єдине око і виціджене з-під настовбурчених вусів: «Вільним людям короля не треба». Прага, зла і грізна, що зачаїлася і гарчить, мов звір.

Це триває тільки півроку. Ягелло, на якого натиснув папа, наказує небожеві повернутися. Корибута, який покидає Прагу, ніхто не затримує, ніхто не прощається з ним зі сльозами на очах. Але політична гра триває далі. До Кракова їдуть чеські посли. З проханням, щоб Корибут повернувся, щоби повернувся у Чехію як postulatus гех. Ягелло категорично відмовляє. Але Корибут повертається. Проти волі короля. У 1424 році, у переддень Благовіщення Марії, він знову в'їжджає в Прагу. Там його титулують «паном». Не «королем». У Польщі він — проклятий і позбавлений честі. У Чехії — не знати хто. Але Корибут дуже хоче бути кимсь. Він планує змови. Шле послів і листи. Щоразу нових послів і нові листи. І в 1427 році стається катастрофа.

Рейневан, який був очевидцем празьких подій 1427 року, не розумів мотивів Корибута. Як і багато хто, він вбачав у молодому литвині кандидата на чеський престол. Тому він анітрохи не розумів, що спонукало майбутнього короля гуситської Чехії змовлятися з людьми, які бачили майбутнє Чехії зовсім інакше, людьми, готовими на будь-які поступки та угоди, аби лише мати можливість повернутися під крильце Апостольської Столиці та