Читати книгу - "Золоте теля"

class="p1">— Чого ти від мене пішла, Варваро? Не дочекавшись відповіді на це принципове питання, Васисуалій заканючив:

— Ти самка, Варваро! Ти вовчиця! Вовчиця ти, тебе я зневажаю…

Інженер нерухомо лежав, у постелі, задихаючись від люті і стискуючи кулаки.

«Вороняча слобідка» загорілася о дванадцятій годині вечора, саме в той час, коли Остап Бендер танцював у порожній конторі танго, а молочні брати Балаганов і Паніковський виходили з міста, згинаючись під золотими гирями.

У довгому ланцюгові злоключенств, які передували пожежі, в квартирі номер три першим кільцем була нічийна бабуся. Як відомо, вона палила на своїх антресолях гас, бо не довіряла електриці. Після екзекуції над Васисуалієм Андрійовичем у квартирі вже давно не виникало ніяких цікавих подій, і неспокійна голова камергера Митрича мучилася від вимушеної бездіяльності. Обміркувавши як слід бабині звички, він затривожився.

— Спалить, стара, всю квартиру! — бурмотів він. — їй — що? А в мене рояль коштує, може, дві тисячі.

Прийшовши до такого висновку, Митрич застрахував від вогню все своє рухоме майно. Тепер він міг спокійно і зовсім байдуже дивитися, як баба несла до себе на гору бутиль з гасом, тримаючи його на руках як дитину. Першим про застережливий вчинок Митрича дізнався громадянин Гігієнішвілі й одразу ж витлумачив це по-своєму. Він підступив у коридорі до Митрича, вхопив його за барки і загрозливо промовив:

— Підпалити всю квартиру хочеш? Страховку одержати хочеш? Ти гадаєш, Гігієнішвілі дурень? Гігієнішвілі все розуміє.

І пристрасний квартирант того ж дня застрахувався на велику суму. Все це стало відомо всій «Воронячій слободі». Всіх її мешканців охопив жах. Люція Францівна Пферд прибігла на кухню, вицабанивши очі.

— Вони спалять нас, негідники! Ви як хочете, громадяни, а я теж зараз же піду застрахуюсь. Все одно горіти будемо. Хоч страховку одержу. Я через них іти з торбою по світу не хочу.

На другий день застрахувалися всі квартири за винятком Лоханкіна і нічийної бабусі. Лоханкін читав «Родину» і нічого не помічав, а бабуся не вірила в страховку так само, як І в електрику. Микита Пряхін приніс до дому страховий поліс з фіолетовою каймою і довго розглядав проти світла водяні знаки.

— Це, виходить, держава назустріч іде? — сказав він похмуро. — Допомагає пожильцям? Ну, спасибі. Тепер, значить, як захочемо, так і зробимо.

І, сховавши поліс під сорочку, Пряхін пішов до своєї кімнати. Його слова викликали такий жах, що цю ніч у «Воронячій слобідці» ніхто не заснув. Дуня зв'язувала речі у вузли, а решта коєчників розбрелася ночувати до знайомих. Вдень всі стежили один за одним і по частинах виносили майно з будинків.

Все було ясно. Будинок був приречений. Він не міг не згоріти. І дійсно, о дванадцятій годині ночі він запалав, підпалений одразу з шести кінців.

Останнім з дому, коли він уже задимів самоварним димом з вогняними прожилками, вискочив Лоханкін, прикриваючись білою ковдрою. Він що було духу кричав: «Пожежа, пожежа!», хоч нікого не міг здивувати цією новиною. Всі мешканці «Воронячої слобідки» були в зборі. П'яний Пряхін сидів на своїй скрині з кованими вуглами. Він бездумно дивився на вікна, в яких миготіли вогні, примовляючи: «Як захочемо, так і зробимо». Гігієнішвілі з огидою нюхав свої руки, які смерділи гасом, і витирав їх об штани. Спіраль вогню вирвалася з кватирки і, розсипаючи Іскри, розвернулася під дерев'яним карнизом. Тріснуло і з дзвоном вивалилося перше скло. Нічийна бабуся дико завила.

— Сорок років стояв дім, — солідно пояснив Митрич, походжаючи по натовпу, — при всіх владах стояв, добрий був дім. А при Радянській згорів. Такий прикрий факт, громадяни.

Жіноча частина «Воронячої слобідки» стояла окремим гуртом і не зводила очей з вогню. Гарматне полум'я виривалося вже з усіх вікон. Іноді вогонь зникав, і тоді чорний будинок, здавалося, відстрибував назад, як тіло гармати після пострілу. І знову зсередини злітала червоно-жовта хмаринка, урочисто освітлюючи Лимонний перевулок. Стало жарко. Біля будинку вже не можна було стояти, і воронянці перекочували на протилежний тротуар. Лише Микита Пряхін дрімав на скрині посеред вулиці. Раптом він скочив, босий і страшний.

— Православні! — закричав він, шматуючи на собі сорочку. — Громадяни!

Він побіг боком подалі від вогню, врізався в натовп і, викрикуючи незрозумілі слова, показував рукою на палаючий будинок. В натовпі зчинився переполох.

— Дитину забули, — впевнено сказала жінка в солом'яному капелюшку.

Микиту оточили. Він відпихався руками і поривався до будинку.

— У ліжку! — в нестямі кричав Пряхін. — Пусти, кажу! По його обличчю котилися вогненні сльози. Він вдарив по голові Гігієнішвілі, який став йому на дорозі, й кинувся у двір. За хвилину він вибіг звідтіль, тримаючи в руках драбину.

— Спиніть його! — закричала жінка в солом'яному капелюшку. — Він згорить!

— Відійди, кажу! — волав Микита Пряхін, приставляючи драбину до стінки і відштовхуючи молодиків з натовпу, які хапали його за ноги. — Не дам їй пропасти. Душа горить.

Він відбивався ногами і ліз вгору, до палаючого вікна другого поверху.

— Назад! — гукали з натовпу. — Чого поліз? Згориш!

— У ліжку! — продовжував викрикувати Микита. — Ціла гуска лежить і кварта горілки. Не пропадати ж їй, православні громадяни?

З несподіваною спритністю Пряхін вхопився за бляху, прибиту до підвіконня від дощу, і враз зник, втягнутий у палаючий будинок повітряною течією. Його останні слова були: «Як захочемо, так і зробимо…» В перевулку запала тиша, яку порушили лише дзвони і трубні сигнали пожежної команди. У двір вбігли пожежники-сокирники в брезентових костюмах, які ніщо не могло зігнути, з широкими синіми поясами.

Через хвилину після того, як Микита Пряхін зробив єдиний в своєму житті героїчний вчинок, з будинку випала і вдарилась об землю палаючи колода. Дах затріщав, розсунувся і впав всередину будинку. В небо здійнявся сяячий стовп, наче з будинку випустили на місяць ядро.

Так загинула квартира номер три, відома більше під назвою «Вороняча слобідка».

Раптом у перевулку почувся передзвін копит. В сяйві пожежі промчався візником інженер Талмудовський. На його колінах лежав обклеєний ярликами чемодан. Підстрибуючи на сидінні, інженер нахилився до візника і кричав:

— Ноги моєї тут не буде при такій платні! Нумо, швидше! І в ту ж мить його жирна, освітлена пожежними смолоскипами спина зникла за поворотом.

Розділ XXII

КОМАНДУВАТИ ПАРАДОМ БУДУ Я

— Я помираю з нудьги, — сказав Остап, — ми з вами розмовляємо лише дві години, а ви вже набридли мені так, ніби я знав вас усе життя. З таким норовистим характером добре бути мільйонером в Америці. У нас мільйонер мусить бути більш лагідним.

— Ви божевільні! — відповів Олександр Іванович.

— Не ображайте мене, — смиренно зауважив Бендер, — я син