Читати книгу - "Непрохані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це Дженні з ресепшена.
Тодд подумав, чи не слід їй нагадати, що нікому, крім Б’янки, не можна його турбувати, — хіба що новини надзвичайно важливі. На жаль, він мав репутацію хорошого, приязного боса, тому шпетити працівників можна було дуже, дуже рідко. Тодд давно вже зрозумів, що бути хорошим босом — справа малоприємна, але коней на переправі не міняють.
— Що трапилося, Дженні?
— Тут до вас прийшли зі школи вашої Медоу, — відповіла та.
Тодд нахмурився. Людина зі школи, де вчиться його молодша донька?
— А чого хочуть?
— Міс хоче поговорити з вами приватно.
Тодд наказав провести відвідувачку до нього. Потягнувся був до телефону, щоб спитати у Лівві, чи не трапилося чогось, але пригадав, що у цей час у дружини пілатес чи йога, чи як там зветься та спортивна магія. Нічого. Врешті-решт, він виконавчий директор у найприбутковішій рекламній агенції у всьому північно-західному регіоні тихоокеанського узбережжя, а отже, трохи вміє вирішувати справи самостійно. І навряд чи дванадцятирічна дівчинка могла влізти у щось аж надто серйозне.
Так, навряд чи.
Тодд швидко глянув у кишенькове дзеркальце, яке тримав у верхній шухляді свого столу. Вигляд мав утомлений, але загалом непоганий. Двері відчинилися, впускаючи його асистентку і ще одну особу, яка аж ніяк не могла вчителювати у школі його доньки чи взагалі у школі. Тодд, який почав підводитися, завмер.
— Це хто?
Б’янка звела брову, показуючи, що й сама гадки не має. Особа, про яку йшлося, тим часом спокійно на нього подивилася і відрекомендувалася сама:
— Мене звати Медисон.
Б’янка вагалася. Серед іншого, вона мала оцінювати й акуратно знешкоджувати усі запити від ресепшеністок. Так підтримувалася негласна ієрархія на нижчих щаблях корпоративною світу.
— Чи мені…
— Все гаразд, — кивнув Тодд. Б’янка теж кивнула і вийшла.
— Отже, — провадив він приязно, вийшовши з-за столу і вмостившись на його краю, і вказав на крісло поблизу себе, — ти, як я розумію, зі школи Медоу?
— Ні,— відповіла дівчинка, виховано сідаючи посередині крісла. — І з нею не знайома.
— Але ти сказала…
— Інакше б мене сюди не пустили.
Тодд не знав, що й сказати. Дівчинка вказала на фото на його столі.
— Скільки їй років, тринадцять?
Тодд кивнув, міркуючи, чи не покликати Б’янку. Напевно, скоро доведеться. Дуже скоро.
— Так, майже.
Дівчинка весело усміхнулася.
— А мені дев’ять. Але пані внизу я сказала, що ми однокласниці, й та повірила. Думаю, вона у вас не вельми розумна.
— Вона не знайома з Медоу. Думаю, вона просто проявила ввічливість.
Тодд легко вимовив ці слова, внутрішньо дивуючись: що це вдарило Дженні в голову, що вона пустила в будівлю незнайому дитину?
Дівчинка кивнула.
— Мабуть, еге ж. Ти з нею спиш?
Це питання моментально привернуло увагу Тодда.
— Що?!
— Так, ти підстаркуватий, але для глухоти ще наче зарано. І для чоловічої немочі теж.
Та що в біса…
— Слухай, мала, як там тебе…
— Медисон. Я ж відрекомендувалася.
Тодд обійшов стіл і повернувся у своє крісло. Час було кликати Бянку.
Та раптом дещо спало йому на думку. Рука Тодда завмерла над кнопкою виклику.
— Якщо ти не однокласниця Медоу, звідки ти знаєш її ім’я?
Дівчинка скорчила гримасу.
— Нізвідки. Просто знаю. І що інші твої доньки набагато старші. І що твоя дружина пиячила.
Раптом вона замовкла і повісила голову.
— Вибачте. Я дуже груба.
На якусь мить вона ніби вимкнулася, а коли підвела голову, обличчя в неї геть змінилося. Вона швидко моргала і здавалася надзвичайно збудженою.
— Будь ласка, дайте мені папірець і ручку.
Тодд відвів руку від кнопки і вказав на прикріплений до столу блокнот. Дівчинка схопила ручку і щось почала писати на першій сторінці. Якісь цифри.
Записавши п’ять цифр, дівчинка раптом зупинилася.
— Ні! — зі злістю викрикнула вона. — Ні!
Швидко додала ще дві цифри на початку рядка, відірвала листок і запхала його в кишеню, ставши на мить схожою на безпритульну дитину, яка знайшла ляльку чи комікс. Потім відкинулася у кріслі й затулила обличчя руками.
Тодд витріщився на неї. Дівчина почала плакати — тихо, виважено, скоріше просто часто дихаючи, ніж схлипуючи уголос. Він розгублено піднявся зі свого крісла. Ох, не слід було просити Б’янку вийти.
— Слухай, — сказав він, намагаючись говорити приязно, а не просто збентежено. — Тобі щось принести? Хочеш пити?
Дівчинка нічого не відповіла, і Тодд уже подумав був, що вона його не почула, коли з-за притиснутих до обличчя долонь почулося придушене «кави».
— Кави? Точно? Не содової, не просто водички?
Дівчинка похитала головою.
— Кави, чорної кави.
Тодд пішов до кавоварки у кутку кабінету і налив чашку, приніс їй. Послужливе чекання давалося йому легко — він добре вивчив цю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непрохані», після закриття браузера.