Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Звісно, про вбивство півмільйона індонезійців під час каральних контрзаходів жодним чином не згадувалося. На той час, коли через десяток років, у 1979-му, я почав працювати в Індонезії, більшість політичних в'язнів нарешті звільнили.

Індонезійський парламент знову і знову обирав Сухарто на новий п'ятирічний термін. Але в травні 1998 року, майже через 33 роки, коли парламент всьоме затвердив Сухарто на п'ятирічний термін, його режим упав — швидко й несподівано. Цьому посприяло поєднання багатьох чинників. Одним із них стала азійська фінансова криза, яка обвалила вартість індонезійської валюти на 80 % і спровокувала бунти. Ще одним чинником було те, що сам Сухарто у віці 77 років втратив відчуття реальності, розгубив свої політичні навички. У 1996 році президента приголомшила смерть дружини, яка була його найближчою компаньйонкою та опорою в житті. Корумпованість і статки, накопичені родиною глави держави, спричинили невдоволення серед населення. За часи правління Сухарто сформувалося сучасне індустріалізоване індонезійське суспільство, яке більше не збиралося терпіти його впертих заяв про те, що індонезійці не здатні самостійно врядувати. Вочевидь індонезійські військові вирішили, як і чилійці після перемоги кампанії «Ні!» в 1998 році, що не зможуть зупинити хвилю протестів, тож Сухарто, як і Піночет, мусить піти у відставку, поки ситуація не вийшла з-під контролю.

У 1999 році, через рік після падіння Сухарто, в Індонезії відбулися перші за більш як 40 років відносно вільні вибори. Відтоді в країні пройшла низка виборів з явкою, що значно перевищувала явку в США, — 70-90 % порівняно із заледве 60 % у Сполучених Штатах навіть під час виборів президента. У 2014 році на останніх президентських виборах в Індонезії переміг позасистемний цивільний кандидат, колишній мер Джакарти Джоко Відодо, чиїм опонентом виступав армійський генерал. Корупція трохи зменшилася, і корупціонерів почали інколи притягати до відповідальності.

-

Давайте підсумуємо те, що ми дізналися про режим Сухарто і «спадщину» кризи, спровокованої 1965 року невдалим путчем і успішним контрпереворотом. Негатив цієї спадщини очевидний. Найгіршою обставиною є масове вбивство щонайменше півмільйона індонезійців та ув'язнення сотень тисяч на більше ніж десять років. Широкомасштабна корупція загальмувала темп економічного зростання Індонезії, бо дуже багато коштів витрачалося не на розвиток економіки та суспільства, а потрапляло до кишень військових, які мали свій паралельний уряд із паралельним бюджетом. Така корупційна схема наклала відбиток на все індонезійське суспільство (і навіть на клерків авіаліній). Переконаність Сухарто в тому, що його піддані не здатні самостійно управляти державою, кілька десятиліть не давала змоги індонезійцям навчитися здійснювати демократичне урядування.

Із подій 1965 року індонезійські військові винесли урок, що успіху можна досягти шляхом застосування сили та вбивства, а не долаючи проблеми, які спричиняють народне невдоволення. Така політика вбивчих репресій дорого обійшлася Індонезії в індонезійській Новій Гвінеї, на Суматрі, а особливо — на східноіндонезійському острові Тімор, який був поділений політично на португальську колонію на сході та індонезійську — на заході. Коли португальці в 1974 році відмовлялися від своїх останніх колоній, вся географічна логіка вказувала на те, що Східний Тімор мав би стати іще однією провінцією Індонезії, до складу якої вже увійшли чимало провінцій з різними культурами, мовами та історичними традиціями. Звісно, національні кордони визначаються не лише географічною логікою: Канада не є частиною США, а Данія — частиною Німеччини. Але Східний Тімор не можна порівнювати з Канадою чи Данією, бо він є лише східною половиною одного маленького острова в низці численних островів, решта яких повністю індонезійські. Якби індонезійський уряд і збройні сили країни виявили хоча б дещицю тактовності, то можна було б домовитися про входження Східного Тімору до складу Індонезії на правах автономії. Натомість індонезійська армія вдерлася до Східного Тімору, вбивши при цьому велику кількість людей, і анексувала його. Під міжнародним тиском і на превеликий жах індонезійських військових президент Індонезії Хабібі, що зайняв цей пост після Сухарто, дозволив провести на Східному Тіморі референдум щодо незалежності — він відбувся у серпні 1999 року. Певна річ, населення переважною більшістю проголосувало за незалежність. Після референдуму індонезійська армія організувала проіндонезійські збройні загони і знову влаштувала різанину, силоміць депортувавши значну частину населення до індонезійського Західного Тімору і спаливши більшість будівель у Східному Тіморі. Усе це виявилося марною справою, бо міжнародні збройні сили відновили порядок на Східному Тіморі й він отримав незалежність як країна Тімор-Лешті. Але ця незалежність обійшлася східним тіморійцям дуже дорого: чверть населення загинула, а ті, що вціліли, є тепер жителями найбіднішої в Азії міні-країни, дохід якої на одну людину в шість разів нижчий за аналогічний показник в Індонезії.

Тепер, коли ми детально розібралися з жахливою спадщиною режиму Сухарто, може скластися враження, що більше з цього приводу сказати нічого. Але історія рідко подає нам приклади або чистого зла, або чистого добра, і тому її слід досліджувати чесно. Хоч яким би потворним не був режим Сухарто в багатьох аспектах, він залишив по собі й певну позитивну спадщину. Цей режим забезпечив умови для стабільного економічного зростання, хоча воно й уповільнювалося корупцією (фото 5.6, 5.7). Він залучив іноземні інвестиції. Він зосередив свою енергію на внутрішніх проблемах Індонезії, а не став марнувати її в царині світової антиколоніальної політики чи намагаючись загарбати сусідню Малайзію. Він запровадив і заохочував планування сім'ї, таким чином сприяючи подоланню однієї з найбільш фундаментальних проблем, яка відчутно дошкуляла як незалежній Індонезії, так і колишньому голландському колоніальному режиму. (Просвітницькі плакати, присвячені урядовій політиці планування сім'ї, мені доводилося бачити навіть у найбільш віддалених селах індонезійської Нової Гвінеї.) Режим Сухарто став організатором «зеленої революції», він забезпечив аграріїв добривами і якіснішим насінням, завдяки чому значно зросли врожаї рису та інших культур, а отже — продуктивність праці в сільському господарстві та обсяги виробництва продуктів харчування. До 1965 року ситуація в Індонезії була дуже напруженою; нині ж безпосередньої загрози її розпаду не існує, незважаючи на поділ цієї країни на острови, що розтягнулися на тисячі миль; незважаючи на сотні корінних місцевих мов та співіснування релігій — кожен із цих чинників сам по собі вже є рецептом потенційної катастрофи. Вісімдесят років тому більшість індонезійців не вважали себе індонезійцями; нині ж вони сприймають свою національну ідентичність як належне.

Однак багато людей, як індонезійців, так і не індонезійців, схильні вважати, що режиму Сухарто належить мало заслуг, а то й взагалі жодних. При цьому вони переконані, що таких самих успіхів Індонезія могла б досягти за будь-якої іншої влади, а не лише за режиму Сухарто. Так постає типове запитання щодо альтернативного