Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

можуть перерости в смертельну сутичку з мстивим маніяком. Коричневі черевики, само собою, відміталися, але все інше явно не виходило за рамки пристойності. Після тривалих роздумів я, вирішивши довіритися своєму доброму смаку: вибрав лаймову гавайську сорочку, поцятковану яскраво-червоними електрогітарами і рожевими швидкісними автомобілями. Просто і вишукано. Доповнивши сорочку штанами кольору хакі і парою кросівок, я вважав себе цілком готовим до балу.

Але до відбуття на торжество залишалася година, і мої думки знову повернулися до Коді. Чи правий я в своїх здогадах? Якщо правий, то виникає питання: як хлопчина впорається зі зростаючим всередині його Темним Мандрівником? Він потребував мого керівництва, і я зрозумів, що був охоче готовим забезпечити його навчанням.

Я покинув свою квартиру і поїхав на південь, замість того щоб рушити на північ до будинку Вінса. Через п'ятнадцять хвилин я вже стукав у двері Рити, дивлячись на порожнє місце, яке раніше займав каштановий Taurus сержанта Доукса. Сьогодні він, поза сумнівом, готувався до фатальної сутички, поліруючи кулі. Чи не спробує він просто пристрелити доктора Данко, будучи впевненим, що має на це законний дозвіл? Скільки часу минуло з того моменту, коли він убивав в останній раз? І чи не промахнувся він тоді? Чи не гримить в ньому потреба, яка, подібно урагану, здатна знищити здоровий глузд і розумні обмеження?

Двері відчинилися. Сяюча Рита притулилася до мене грудьми, уклала мене в свої обійми і поцілувала в обличчя.

— Привіт, красунчик! — сказала вона. — Заходь.

Я злегка її обійняв заради офіційності і відсунувся.

— Я не зможу залишитися на довго.

Посмішка Рити стала ще ширшою.

— Знаю, — вимовила вона. — Дзвонив Вінс і все розповів. Він тримався дуже мило і обіцяв не зводити з тебе очей, щоб ти не зробив якогось безумства. Але все ж входь, — додала Рита і потягнула мене за руку. Закривши двері, вона обернулася до мене і несподівано серйозно промовила: — Послухай, Декстере. Я хочу, аби ти знав, що я не із ревнивець і повністю довіряю тобі. Тому йди і веселися.

— Обов'язково, дякую. — відповів я, глибоко сумніваючись в подібній можливості. А ще мені було цікаво, що такого сказав Вінс, що змусило Риту уявити наше збіговисько у вигляді небезпечного вогнища спокуси і гріха. Хоча виключати цього не можна було. Оскільки у Вінса було багато синтетичності, його дії в деяких ситуаціях могли бути непередбачуваними, що добре ілюстрували смішні й безглузді словесні дуелі з моєю сестрою на сексуальні теми.

— Дуже мило з твого боку, що ти вирішив заскочити до нас перед вечіркою, — вимовила Рита, підбиваючи мене до дивану, на якому останнім часом я проводив значну частину свого життя. — Діти хочуть знати, чому вони не можуть піти з тобою.

— Я поговорю з ними. — відповів я, палко бажаючи зустрітися з Коді і дізнатися, чи був я правим.

Рита посміхнулася так, немов її потрясло моє бажання поспілкуватися з Коді і Астор.

— Вони у дворі, — повідомила вона. — Зараз я їх покличу.

— Не треба, залишся. Я краще сам до них вийду.

Коді і Астор грали у дворі з Ником, кучерявим хлопчиком із сусіднього будинку, який мріяв побачити Астор голяка.

Коли я вийшов із дверей, вони подивилися в мій бік, а Ник відразу заспішив у свій двір. Астор підбігла до мене, щоб обійняти, а Коді потягнувся за нею слідом.

— Привіт. — сказав він, як завжди, неголосно.

— Вітаю вас, юні співгромадяни! — вигукнув я. — Чи не слід нам одягтися в наші офіційні тоги? Цезар закликає нас до сенату.

Астор схилила голову набік і подивилася на мене так, неначе я почав їсти живу кішку. А Коді обмежився тим, що дуже тихо запитав:

— Що?

— Декстер, — вимовила Астор. — чому ми не можемо разом з тобою поїхати на вечірку?

— По-перше, завтра вам в школу. А по-друге, боюся, вечірка для дорослих.

— Це означає, що там будуть голі дівчата? — усміхнулася вона.

— За кого ти мене приймаєш? — відповів я, намагаючись виглядати ображеним. — Невже ти вважаєш, що я би пішов на вечірку без голих дівчат?

— Фууууу. — промовила вона, а Коді прошепотів: «Ха».

— Але найголовніше те, що там будуть дурні танці та безліч огидних сорочок, які вам бачити не годиться. Ви втратите будь-яку повагу до дорослих.

— Яку ще повагу? — спитав Коді, а я потиснув його руку.

— Відмінно сказано! А тепер відправляйтеся в свою кімнату.

Астор захихотіла і сказала:

— А ми хочемо поїхати на вечірку.

— Боюсь, що не вийде, — відповів я. — А щоби ви не втекли, я приніс вам деякі скарби.

Я вручив їй вафлі «Неко», які були нашою таємною валютою. Астор поділить їх порівну з Коді, коли вони опиняться поза зоною чиїхось жадібних поглядів.

— Ну а тепер, юні громадяни... — продовжив я, і діти підняли на мене питальні погляди. Я замовк, палаючи від бажання отримати відповідь, але не уявляючи, як поставити саме запитання. Не міг же я просто запитати: «А, до речі, Коді, ти любиш вбивати?». Саме це я хотів дізнатися, але про подібне з дітьми розмовляти не прийнято. У першу чергу це стосувалося Коді, який був не більш говірким, ніж кокос.

Його сестра, Астор, часто відповідала за нього. Раннє дитинство, проведене в суспільстві злобного людожера-батька, створило між ними настільки близький симбіоз, що Астор навіть відригувала, коли газовану воду пив Коді. Сестра була здатна висловити все, що відбувалося в душі у її брата.

— Ви дозволите задати вам дуже серйозне питання? — промовив я, а вони обмінялися розуміючими поглядами. Потім одночасно кивнули. Складалося враження, ніби їхні голови сиділи на одній рейці. — Йдеться про сусідську собаку.

— Я тобі казав. — вимовив Коді.

— Він постійно валив наш сміттєвий бак, — звернулася до мене Астор. — І залазив у наш двір. Ник намагався змусити його вкусити нас.

— І Коді подбав про собачку?

— Він — хлопчик, — пояснила Астор. — Він любить такі справи. Я тільки дивилася. Тепер ти розповіси мамі?

Ось воно. Коді любить такі справи. Я подивився на них, а вони дивилися на мене так спокійно, немов тільки що повідали мені, що люблять ванільне морозиво більше, ніж полуничне.

— Я не розповім вашій мамі. Але ви ніколи нікому не повинні про