Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Твори письменників першого табору не мали жодної ваги і в нас: читач знав їм ціну. Ця літературна продукція, наперед авторам оплачена, роками лежала припорошена пилом на полицях книгарень і бібліотек, і мусили її читати хіба що учні й учасники обов’язкових читацьких конференцій і ще студенти-філологи, – і все це, нині нікому не потрібне, а то й вороже нашій молодій державі, пішло на макулатуру, залишивши по собі слід у читацьких душах: викривлення смаків або ж цілковиту відразу до всієї української літератури загалом.

Саме ця відраза, викликана у значної частини народу низькопробною прокомуністичною літературою, завдала великої шкоди загальному рівню нашої культури: читаючий люд, якому остогидла більшовицька брехня, зневірився у будь-яких можливостях українського письменства й знати не хотів про те здорове зерно, яке часто-густо випорскувало з-під пера заляканих у 30-х роках нечуваною в історії людства машиною червоного терору письменників типу Миколи Бажана, Андрія Головка, Юрія Яновського, Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, й багато хто не завдавав собі труда відсіювати те зерно від полови, воліючи фіглювати банальними пародіями на скалічених більшовизмом знаменитих майстрів слова.

Ця відраза відганяла читача й від нас – «шістдесятників». Якось моя сестра запитала свого старого знайомого, який з моїх історичних романів найбільше подобається. «Жоден, – відповів Наталчин співрозмовник, – бо я не прочитав ні одного: все те, большевицьке, пса варте».

То чи могла та, все ж таки вартісна література, яка витворилася у таборі «валенродів», проникнути в чужинецький світ, коли вона не сприймалася і власним народом, не кажучи вже про те, що ніхто її не пропагував, не рекламував, навпаки – секретними каналами через ВААП кагебісти від літератури знімали готові переклади наших творів в країнах-сателітах, як це трапилося, наприклад, з моїми «Мальвами» у Польщі.

Що ж «усе-таки вартісного» дали українській літературі «валенроди» в шістдесятих-сімдесятих роках – ці подвижники-конформісти? Подвижники – тому що за тоталітарного комуністичного режиму написати що-небудь значного, залишившись при тому ідеально порядним письменником, було майже неможливо; можна це було зробити тільки ціною власної волі і тієї ж вартісної продукції, для творення якої в тюрмах умови були надто мізерні: якщо ми нині знаємо невольничу поезію Василя Стуса й Ігоря Калинця, то тільки дякуючи щасливим випадкам, і ніхто ніколи не зможе дослідити, скільки подібних поетів утрачено назавжди.

Отож до третього табору, табору поетів-невільників, усі піти не могли не тільки з причин обережності й страху, а й з чисто політичних міркувань. Коли в національній культурі утворюється вакуум, юна просто зникає із світового овиду, і ми нині, не сприймаючи колаборантських вправ Тичини, Рильського, Сосюри, Бажана, все ж мусимо бути вдячні долі, що протягом довгих десятиліть за смердючим паровозом, паливом для якого служили ганебні оди комуністичній партії, Леніну й Сталіну, тяглися вагони із золотим вантажем високої поезії названих авторів. Цей вантаж живив покоління майбутніх «шістдесятників», які, не знаючи ні Євгена Маланюка, ні Івана Багряного, ні Василя Барки, ні Тодося Осьмачки, ні Богдана Ігоря Антонича, ні Богдана Лепкого, все ж таки могли, кожен для себе, знайти учителя, і я певен, що без Бажана ми не мали б Драча, без Сосюри – Вінграновського, без Рильського – Павличка, без Тичини – Калинця.

Тож для того, щоб стати літературним подвижником при комуністичному режимі, треба було платити конформізмом. Конформізм був теж різного гатунку: його амплітуда коливалася від рабських гімнів комуністичній партії до рішення не говорити про партію ні добре, ні погано; від таврування «українських буржуазних націоналістів» до страусової методи, мовляв, подібних проблем не існує зовсім. Не славословити більшовизм і не відрікатися привселюдно від національних святощів – для цього теж потрібна була мужність.

І якщо Ірина Вільде заплатила за свої знамениті «Сестри Річинські» апологетикою марксизму, Павло Загребельний за роман з глибоким антитоталітарним підтекстом «Первоміст» – одою душителеві Руси-України Юрієві Долгорукому («Смерть у Києві»), Дмитро Павличко за революційну збірку поезій «Правда кличе», весь тираж якої, з повеління КГБ, було пущено під ніж, – антибандерівським пасквілем «Іван Загайчук», то Юрій Щербак, Анатолій Дімаров, Роман Кудлик, Василь Земляк, Іван Чендей, Борис Харчук, Ніна Бічуя, Петро Скунць, Іван Білик, Роман Андріяшик, Микола Ільнинький, Тарас Салига, Михайло Слабошпицький, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь, Микола Жулинський, Роман Іваничук відкуповувалися здебільшого політичною мовчанкою, яка теж, звичайно, нікому особливої честі не принесла.

Бог простить нам наші гріхи. Бо хоч ми і не стали світовими письменниками, але скажіть – з чим прийшла б українська література на свято Незалежності, якби не було в нас «Повнолітніх дітей» Ірини Вільде, «Дрогобицького звіздаря» Ніни Бічуї, «Таємниці твого обличчя» і «Поєдинку» Дмитра Павличка, роману Павла Загребельного «Я, Богдан», «Облоги» Григора Тютюнника, «Івана» Івана Чендея, «Виру» Григорія Тютюнника, «Отчого світильника» Романа Федоріва, «Звуку павутинки» Віктора Близнеця, «Лебединої зграї» Василя Земляка, «Собору» Олеся Гончара, «Чорнобильської Мадонни» Івана Драча, «Людей зі страху» Романа Андріяшика, «Оглянься з осені» Володимира Яворівського, «Трьох листків за вікном» Валерія Шевчука, «Катастрофи» Володимира Дрозда, – Господи, та чи ж можна все те добірне зерно перерахувати? І чи могли б наші письменники, не написавши цих творів, стати нині біля керма молодої держави?

Десь посередині між табором «валенродів» і лицарями без тіні і без плями, які добровільно одягли на свої руки кайдани, залягли непохитні, але й не ув’язнені літератори, які не могли публікувати своїх творів або друкували їх зовсім мало, а стали вони сьогодні найпопулярнішими в світі українськими авторами. Це Ліна Костенко із своїми поезіями, драматичними поемами та знаменитим історичним романом у віршах «Маруся Чурай», витязь української поезії, як назвав його Олесь Гончар, – Василь Симоненко, прозаїк і вчений Валерій Шевчук, який повернув нам українське бароко, мученики Григір Тютюнник і Віктор Близнець, які не витримали вимушеного конформізму й наклали на себе руки, повернутий чаром української мови в лоно нашої літератури і згаслий у юному віці Леонід Кисельов, учений, критик і трибун Іван Дзюба, незрівнянний майстер перекладу і поліглот Микола Лукаш, повернуті з більшовицького пекла мислителі Борис Антоненко-Давидович та Григорій Кочур.