Читати книгу - "Світло чорної свічки"

— поліція,— і йому відразу стало ясно, чого хоче Віктор. Марта могла повернутися сюди або принаймні направити своїх помічників. Тож геть звідси, поки не пізно!

Вони збігли сходами вниз. У коридорі шлях їм заступила товстотіла хазяйка. Голосно лаючись, вона нізащо не хотіла випускати обох з будинку, Віктор, сердячись, поліз рукою у кишеню. Лауренц збагнув, про що йшлося. Хазяйка вимагала грошей. Віктор подав їй жменю монет і банкноту. Вона заховала їх, але дверей не відчиняла.

— Ця падлюка намагається нас затримати,— сказав Лауренц і відштовхнув її вбік. Жінка зарепетувала, мовби її різали. З коридора долинули голоси.

Віктор смикнув за клямку. Двері виявилися замкненими.

— Альон, мон камарад![8] — Віктор показав рукою в протилежний бік, і вони побігли. Сіни круто завертали правобіч і виходили на подвір'я. За два кроки до порога перед Лауренцом виринув поліцейський, загородивши дорогу. Він лапнувся рукою за кобуру і одночасно засюрчав у свисток, мов навіжений. Лауренц зіткнувся з поліцейським і одскочив од нього. Та Віктор не панькався з переслідувачем. Він повалив його додолу.

— Ен аван![9]— гукнув Віктор осмілілому німцеві і показав на мур метрів два заввишки.

В будинку загупали кроки. Портовий робітник зчепився з поліцейським, вирвав у нього зброю і викинув.

«Він хоче затримати мого переслідувача»,— здогадався Лауренц, видряпався, мов кіт, на мур і стрибнув у смердючу, воду каналу, оточеного високими стінами будинків. З широких глиняних труб сочилася гидка каламуть.

Лауренц поплив за течією. Приблизно через триста метрів помітив проріз у стіні. Кілька вузьких виступів вели на невеличкий майданчик. Він обережно піднявся ними нагору. Між бетонними стовпцями були натягнені! шворки, на яких сушилася білизна. Десь плакало немовля. Лауренц витер мокре волосся і поволі пішов.

«Пристань дванадцята,— подумав він.— «Радіщев». Здається, так називається судно».

* * *

Сімнадцятирічний Володя Матвійчук із Скадовська, наймолодший матрос команди «Радіщева», стояв, зіпершись на поручні. Він курив і напівтужливо, напівсердито дивився на набережну. Там, думав він, за тими повітками, штабелями й довгими складами, де покручені провулки портового кварталу, наче поліпові щупальця, вросталися у набережну вулицю, там чекає на нього світ великих пригод. То було його перше плавання по той бік Босфору. Досі він тільки у снах бачив прокурені матроські шинки, в яких екзотичні красуні перед вайлуватими гостями виконують танець живота. У мріях він часто з піратами пив віскі, не раз вигравав у них їхніми ж значеними картами й бився за палких дівчат. Внизу, на набережній, для нього починався той небезпечний, різнобарвний світ, про який після третьої чарки заводять розмови матроси у клубах Одеси, Севастополя, Ростова. А насправді?

Правда, двічі він разом із групою сходив на берег, їх водив замполіт. Побували в африканському музеї, оглянули мечеть, виїжджали до лісу, де ростуть коркові дуби, на виноградники. Оце й усе. Вечорами тільки старшим матросам дозволялося гуляти по Місту. «Вночі тут никають великі хижі коти, а для такого курчати, як ти, це дуже небезпечно»,— сказав боцман і призначив його вартувати на палубі.

«Хай він западеться, цей Оран»,— подумав Володя і виплюнув недокурок у чорну воду.

Набережною дуже швидко мчали два автомобілі. Матвійчук побачив, що вони зупинились навпроти пристані. З десяток поліцейських вискочило з машин і заквапилися у його бік. Не інакше як на «Радіщев» прямували вони. Біля цієї пристані не стояло більше суден.

Володя злякався, подумки спитав себе, чи не влаштовано цей незвичайний візит ради того чоловіка, що вже понад півгодини в каюті капітана провадить переговори з командиром корабля і замполітом. Та що б це не означало, але він притьма кинувся, щоб повідомити про наближення непроханих гостей.

Заскрипів місток. На борт ступили два чоловіки у світлих полотняних костюмах, за ними — поліцейські. Двоє з них зайняли охорону на набережній при вході на корабель. Капітан, на вигляд вайлуватий, років під п'ятдесят, зустрів гостей на палубі.

— На жаль, ми змушені вчинити обшук на вашому кораблі, мосьє капітан,— заявив старший.— У нас є підстави гадати, що на вашому кораблі сховався арештант, що втік з тюрми. Звичайно, ви самі цього не знаєте, як ми гадаємо.

Капітан легенько прижмурив очі.

— А коли я вам скажу, що ви помиляєтеся? На кораблі, крім членів команди, перебуває тільки представник нашого тутешнього маклера.

— Отже, ви відхиляєте вимогу про обшук? — запитання француза прозвучало так, ніби він нічого іншого й не чекав від радянського капітана. Комісар почувався не дуже добре, коли довідався, що в цьому ділі замішана іспанська і німецька таємна поліція, йому анітрохи не хотілося допомагати фашистам запроторити ще одного з учасників опору в концтабір.

— Так, я відхиляю вашу вимогу,— сказав капітан,— але якщо ви конче хочете осоромитись...

Обидва цивільні перезирнулися. Видно, вони зрозуміли один одного.

— Ми б хотіли поговорити з представником вашого маклера.

Володя, що стояв поблизу, зрозумів капітанів жест. Він зник і невдовзі повернувся з худющим чоловіком. Це був Гюстав Дево.

Чиновники звеліли йому показати посвідчення і поставили кілька питань, на які він відповів спокійно, без вагання. Тоді одійшли трохи вбік і зашепотілися. По хвилі вони, видно, дійшли згоди.

— Ми покладаємося на ваше слово, капітане,— сказав комісар.— Самі розумієте, що до відходу вашого корабля на пристані біля містка ми змушені поставити варту. Ви зробите велику послугу своєму судну й авторитетові