Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

Богдан не був ні першим, ні другим, ні третім, програвати (у будь-якому варіанті) не збирався. Ні зараз. Ні завжди. Ні-ко-ли!

— Е-е-е! Не розкисати. Нумо, Жорику, зберіться. Ось зараз і музичку веселеньку поставимо. Для підняття бойового духу.

— «Sexy, sexy lover…» — багатоголосо зазвучав «Modern talking». Жорик посміхнувся. Чи то зрозумів, про що йдеться, чи прийняв ці слова на свою адресу, чи то почуті рядки розбудили приємні спогади. У кожному разі результату досягнуто. І слава Богу.

Рушили. Жорик знову зажестикулював. Виходило так зрозуміло, що Богдан і сам відчув бадьорість. За нею прийшла і впевненість.

Хоч це й смішно, але третя спроба спрацювала. Коли люба Асікс опинилась на стадіоні, Богдан побачив, як на обличчі Жорика, невідь-звідки взявшись, заблискотіла маска посмішки. Задоволеної. Щасливої. Переможної.

— Он він, чортяка! — Маска зібралася вибухнути нечленоподільним вигуком радості. Знову прокинулася первісна людина.

Серед юрби футболістів виділявся спортсмен явно з іншого виду. На якомусь невиданому, схожому на саморобний, мотоциклі сидів справді «чортяка». У легкій чорній шкірянці і рукавичках «без пальців», зріст — під метр дев’яносто, широкоплечий, з величезними сильними руками й неслухняним кучерявим волоссям. Теж чорним. І щось розповідав.

Лисиця під'їхав близько — і вся картина опинилася як на долоні. Хоч бери та й перенось на полотно. Шкода, не було його з собою.

Цього разу Жорик, залишаючи професора наодинці, обійшовся без «отзарази». Поспіхом випурхнув і за мить опинився біля юрби. І знову — рукостискальний ритуал.

«Без нього — ніяк, — подумав Лисиця. — У цих хлопців усе — по-справжньому».

Коли «чортяка» відійшов із Жориком на «безпечну» відстань, Лисиця теж залишив салон: ваш вихід, пане журналіст.

А Черчик справді немалятко. І якщо він чимось, може, й не відповідав «чортяці», його молодшим братом міг бути без варіантів. І нехай хто-небудь спробує хоч заїкнутися про інше!

— Це журналіст кримінальної хроніки з Києва, Богдан Лисиця, — кивнув у бік професора Жорик. — А це Степан Черченко.

Зустріч Лисициної руки з лапою чортячого родича впритул розстріляла бажання помірятися силою. Якщо таке коли-небудь і виникало. Суто теоретично (не доведи, Господи!).

Згадали про «дуже приємно».

— Ви, напевно, чули, — одразу ж насів Богдан, — що в лісі знайшли вбиту жінку?

Черчикові очі забігали, але ненадовго. І більше — ніяких сигналів про внутрішнє. Однак Лисиці виявилось досить.

— Ну й що? — пробасило тіло й відразу ж опинилось у захисній стійці.

«Дуже розумно, — подумав Лисиця, — словами нападаєш, а тілом готуєшся до захисту».

— А от що: у неї був смартфон LG Р990 Optimus 2Х чорного кольору. Але на місці злочину його не виявили.

— Міліцаї — лохи, річ відома. Тільки я тут яким боком? — Родич чортяки вів гру в переможному тоні, розбавляючи його здивуванням.

— А таким, що, за наявними в мене даними, вчора ви подарували саме такий смартфон Вікторії Постоленко.

Черчик бликнув на Жорика, загризаючи його очима… «за наявними даними»… Схоже, велетень збагнув, хто їх джерело. «Агент» сумно проковтнув. Навіть приречено. Ніби ще мить — і кат накине зашморг. Лисиця зрозумів, про що той подумав. І відразу ж відчув, як енергетика прокльонів бомбить захисний ковпак аури, розлітаючись урізнобіч мільйонами змертвілих часточок.

— От дурепа, — пробитою шиною «БелАЗа»[14] прошипів Черчик. — Сказано: баба. Хоч і гарна, а однаково БАБА! Уже розтеліпала, сорока хвостата. Тьфу ти, — з силою плюнув під ноги, немов хотів разом виплюнути й злість. Лисиця злякався, що зараз з’явиться серйозна калюжка. Чи навіть озеро. Почав згадувати, як плавати. Але цього разу, слава Богу, без катаклізьмів!

— А що? — опанував себе Черчик. — Коли даруєш коханій дорогу річ, відразу виникають підозри?

— Виникають. — Лисиця забризкав категоричністю. — Якщо цей смартфон ви купили, покажіть документи. І ми забудемо цю розмову.

— А ти ж начебто не мент, а журналіст? — запустив пробну кулю Черчик, але всі побачили її вигадливу й невпевнену траєкторію.

Лисиця демонстративно дістав телефона й знущально поцікавився:

— Організувати ментів? — Зробив більшими очі. — Ти ж знаєш: телефон — сто два. Хлопчики за викликом.

— Не треба, — обм'як чортячий родич, начебто у нього відкрився випускний клапан і повітря майнуло геть. — Я все й так скажу. Тільки давай, братан, без ментів. Мені з ними базарити нема резону.

«О, так ти наш клієнт, — зрадів професор, — невже умовний вже маєш?»

— Годиться, — відрізав Лисиця, — але тільки все — по-чесному.

— О'кей. Значить так. Їхав я четвертого числа від Нутика, другана мого з Музичів. Ночував у нього (засиділися за півлітрою, на козлика вирішив не сідати, щоб не нарватися на даївців; краще з самого рання). Рушив через ліс. Думаю, чого гака давати? І час, і бензин зекономлю. Ну, от