Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

Невдовзі загін степовиків розшукав їх у поріділому тумані, і всі повірили щирій розповіді Тишка про те, як загинув славний небіж царя Гайнелій від руки невідомого бродника, в запеклій битві, як, помираючи, передав йому, Тишкові, царську пектораль і заповів правити в підкорених степах.

Влада знову перейшла до інших рук. Цього разу ціною життів лише кількох нікчемних бродників.

І Гайнелія.

Про те, яку силу мав Коріель у створеному ним тумані, знала лише Віланда. Вона завжди недолюблювала слизького Тишка і аж ніяк не хотіла бачити його володарем цього краю.

Пів на шосту. У цей час людський потік у метро стає найщільнішим. Обличчя пасажирів, виштовхнутих ескалатором нагору, зливаються в рясне миготіння — мов жмурки на воді. Тровік казав правду: за кілька хвилин мимо проходить стільки народу, скільки Огнеслава не бачила за все своє попереднє життя. Двигтіння тисяч ніг, механічний гуркіт східців, одночасний гомін багатьох розмов зливаються в неясний, ніби віддалений від свідомості гул.

І неможливо як слід розгледіти когось у цьому натовпі, залишається сподіватись, що він сам її впізнає.

Використавши досягнення сучасної науки, Софія перетворила своє волосся спокійного відтінку осіннього степу на сяйво сонячної міді, хімічна завивка зробила його пишним та кучерявим, кілька штрихів косметики надали погляду смарагдової глибини. Очі перехожих тепер часто мимоволі зупинялись на її яскравому обличчі.

Розлучення та розмін квартири тяглися майже рік. Приятельки й сусідки спочатку беззастережно були на її боці, співчували, підтримували, але, не одержавши навзамін підсвідомого задоволення від спостерігання чужого нещастя, почали дратуватися. Що, крім підозри, може викликати жінка, подружній корабель якої зазнав катастрофи, а вона після цього розквітає, мов осіння хризантема, — ароматно й надовго? Всі чоловіки п'ють, це не причина для розлучення.

Обрубати стійкий шлейф пліток та наклепів удалося, лише переїхавши в інший мікрорайон та змінивши місце роботи. За посадою бухгалтера житлово-комунальної контори вона, звісно, не тужила, а ось «квадратно-гніздовий» масив однакових будинків дратував дедалі дужче. Найогиднішими здавалися численні телевізійні антени на дахах, які нахабно хапали з повітря своїми павучими лапами тремтливі химерні хвилі…

Коли нескінченна юрба порідшала, пішла з нею до виходу. Передвечірньою центральною вулицею прямувала вниз, до майдану. Приваблювали його багатолюдність і вишукана архітектура позаминулого століття. Останнім часом зацікавилась історією. Наполегливо шукала в наукових монографіях, солідних і не дуже, згадку про країну Авілар. Марно. Її наче ніколи й не існувало. Або щезла без сліду. Орачів та степовиків сподівалася впізнати і в кіммерійцях, і в скіфах, і в безлічі інших народів, проте, коли вчитувалась уважніше, помічала багато розбіжностей. Особливо коли йшлося про колесо. Це було найстрашніше табу. Лик бога-Сонця — священний. На це зважали навіть чаклуни, які у своїх замках потай використовували колеса й коліщатка, але до відкритого блюзнірства не опускалися… Про щити й не чули. Билися мечами та списами.

Дивні племена! Чи були вони всі мешканцями іншої планети чи іншого виміру? Можливо. Схоже, було там щось не так, не правильно. Не зациклений-уповільнений плин часу — за Ейнштейном це зовсім не порушення світового устрою, — а щось важливіше. Відсутність справжньої любові? Відірваність не лише від інших світів, а й від головного, що рухає всі світи. Бога Любові, Бога Світла. Він був недосяжний для відокремлених зачарованим кордоном язичників…

Хто про це думав, хто відчував — Софія чи Огнеслава?

Вони стали єдиним цілим, гармонійно сплелися в одну особистість. Софію приваблювали музика й поезія — і Огнеслава полюбила їх. Огнеслава любила вбиратися в чорне й прикрашатися сріблом — Софія залюбки купувала цей «одяг для жалоби», жартома називаючи себе солом’яною вдовицею. А пізно ввечері вишивала візерунками-оберегами нічні сорочки та білизну. Вельф мав рацію: Огнася залишилась орачкою в оболонці чаклунських атрибутів, і це також ріднило її з укоріненою в провінційній ментальності Софійкою. Народжена з їхнього об’єднання Софія-Огнеслава все частіше думала про те, що не можна до скону лишатись у полоні поганських вірувань та забобонів. Проте, всім серцем пориваючись до Бога, вона боялась церков. Поспішно приліпивши свічечку, швидко йшла геть. Щось тримало її в полоні, щось заважало, і вона хотіла й не наважувалась перебороти це.

…Вогники нечисленних машин ставали помітнішими, повітря наповнювалося синюватою імлою. Ішла неспішно, розглядаючи зустрічних, іноді різко повертала голову, й тоді вогненно-руде волосся стріпувалось, мов живе.

Обидві вони любили спогад про сяючий степ та неймовірно гарного вершника. Пам’ятали, як повітря дзвеніло ароматом сонячного проміння, коли він об'їжджав її, і вона, викупана в його погляді, знала, що пахне літнім дощем і вільним хвилюванням трав. «Твоєї присутності було досить, щоб примиритися з цим гинучим світом…» Тоді, саме тоді світ здригнувся, час змішався з прачасом, і простір сповнився безмежністю. Саме тоді все змінилося, але зрозуміла це тільки вона. Яким далеким був той день… Але губи приємно заворушились, усмішка, з'явившись сама по собі, зігріла міцно стулені вуста.

Уже в сутінках дісталася до великої книгарні. Швидко пройшлася анфіладою яскраво освітлених залів. У книжках відчувалося щось магічне, але то була зовсім інша магія, ніж та, до якої призвичаїлась колись…

Вийшла в темну прохолоду вулиці, перетнула її й невдовзі спустилась у гулкий підземний перехід до метро. Тепер, коли людей поменшало, кожна поодинока постать стала помітнішою.

Уявила Вельфа біля цих турнікетів. Довге пряме волосся, хижий профіль, великі срібні браслети на зап'ястках. Чорні краї широкої накидки зачіпають блискучі нікельовані труби огорожі. Це було би видовище!

Голосно засміялась. Люди почали озиратися, але Софія не знітилась, стала на ескалатор і попливла вниз, у пащу тунелю, освітленого тремтінням електричних ліхтарів. Вона трішечки