Читати книгу - "Володар драконів"

знову опустив шию в прохолодну воду, а Бен влаштувався під його гребенем і став далі слухати історії. А нещасний Мухоніжка сидів у рюкзаку у Бена і приречено думав про те, що крук теж чудово знає, як викликати господаря. Гнів Кропивника

Кропивник був страшенно розлючений. Його втиканий шипами хвіст так бив по піску пустелі, що навколо стояла хмара жовтого пилу, а Кремінна борода, закашлявшись, опустився навколішки між його рогами.

— Р-р-р-р! — гарчав дракон, ступаючи величезними лапами крізь дюни Великої пустелі. — Хай йому грець, цьому павучому бовдурові, але що він мені набрехав? Що їхнє сховище розташовується на відстані одного дня дороги від оази? То чому ж я блукаю тут вже більше двох днів і стер вже всі кігті об цей клятий розжарений пісок?

Пихкаючи, він зупинився на гребені чергової дюни і злобно подивився на величну пустелю. Його червоні очі сльозилися від спеки, але панцир залишався холодним як лід, хоч сонце нещадно палило згори.

— Можливо, джин збрехав! — гукнув Кремінна борода. Він безупинно змітав пісок із золотої луски Кропивника, але вітер пустелі працював спритніше, набагато спритніше. Зчленування дракона тріщали і скреготіли, ніби їх багато місяців не змащували олією.

— Може, може! — прогарчав Кропивник. — А може, цей дурний гомункулус все не так зрозумів, — він підвів очі до розпеченого сонця. У небі над ними кружляли шуліки. Кропивник роззявив пащеку і пустив на них своє смердюче дихання. Немов уражені блискавкою, птахи посипалися вниз і впали просто у відкриту пащу чудовиська.

— Самі шуліки та верблюди, — зачавкав він. — Коли ж ми знайдемо нарешті щось смачне?

— Ваше золоте сіятельство! — Кремінна борода витягнув кілька пір’їн із шуліки, що застрягли у Кропивника між зубами. — Я знаю, ви довіряєте Мухоніжці, але… — він змахнув із носа крапельки поту, — але що, коли…

— Що? — запитав Кропивник. Гном поправив свого капелюха.

— Мені здається, цей блідолиций павучок просто збрехав вам, — заявив він із таємничим виразом на обличчі. — Саме так я вважаю.

Кропивник застиг на місці як громом уражений:

— Що-о-о?

— Присягаюсь! — Кремінна борода плюнув на свою ганчірку. — Надто дивний він мав вигляд, коли доповідав востаннє.

— Дурниці! — Кропивник обтрусив пісок із луски і рушив далі. — Цей павучок ніколи на таке не наважиться. Адже він боягуз. Він слухається мене від того часу, як з’явився на світ. Ні, просто він своїм мушачим розумом щось не так зрозумів, у цьому вся справа.

— Як вам завгодно, ваше золоте сіятельство, — пробурчав гном у бороду. — Ви ж, ваше золоте сіятельство, завжди маєте слушність. Якщо вже ви кажете, що він не наважиться, значить, він не наважиться. Давайте далі спокійнісінько смажитися собі у цій клятій пустелі.

— Замовкни! — Кропивник заскреготав зубами, озираючись. — У всякому разі, він був кращим чистильником панцира, ніж ти. Ти вічно забуваєш постригти мені пазурі. І не вмієш розповідати про мої подвиги.

Збиваючи куряву своїми велетенськими ножиськами, він котився дюнами вниз. Крихітні блукаючі вогники кружляли навколо нього, як мошки, і цокотіли слабенькими голосками по тисячі шляхів, які можуть вивести його з пустелі. Кремінна борода вже стомився відганяти їх від голови свого господаря.

— Гей, досить змітати пісок мені в очі, чистильнику панцира, — гаркнув Кропивник і заковтнув дюжину блукаючих вогників, які необережно залетіли йому в пащу. — Я через твій віник ніяк не роздивлюся, чи існує в цій бісовій пустелі хоч де-небудь вода.

Він знову зупинився і, кліпаючи, дивився на пісок, що тягнувся, немов жовте море, до самісінького обрію.

— Р-р-р-р! Я зараз просто лусну від злості! Ніде ані краплі води. Таке враження, ніби я звідси взагалі ніколи не виберуся! Я за все життя жодного разу не бував у такому безнадійно безводному місці! — Кропивник розлючено затупотів ногами, але на м’якому піску це пролунало не надто вражаюче. — Мені треба негайно щось розірвати! Розірвати зубами, кігтями, на шмаття, розтоптати!

Кремінна борода заклопотано озирнувся. Розривати зубами було абсолютно нікого — за винятком, звичайно, його самого. Але Кропивнику явно було потрібно щось більше. Він пошукав очима, які нещадно сльозилися і побачив кактус, який стирчав із піску, наче стовп. Зі злісним гарчанням він кинувся до нього.

— Стійте, ваше золоте сіятельство! — вигукнув Кремінна борода, але було вже пізно. Кропивник із насолодою застромив зуби в кактус — і з виттям відсахнувся. Тисячі дрібних голок встромилися йому в ясна — єдине місце на його тілі, не захищене панциром.

— Витягни їх, чистильнику панцира! — заволав він. — Витягни ці колючі, пекучі штуки!

Кремінна борода поспіхом скотився вниз величезною мордою, сів на страхітливих передніх зубах і взявся до роботи.

— Він мені за це заплатить! — ревів Кропивник. — Він заплатить мені окремо за кожну колючку, цей дурний гомункулус. Треба негайно знайти воду. Воду! Я не можу більше залишатися в цій клятій пустелі!

І раптом навколо розжованого кактуса здійнявся пісок, немов тонке покривало, і в розпеченому повітрі виникла істота, яка, здавалося, змінювалася на вигляд із кожним подихом пустельного вітру. Його піщане тіло росло і витягалося, аж поки перед Кропивником не з’явився загорнутий у ряднину вершник на тонконогому верблюді. Його розвіяний бурнус був зітканий з тисяч піщинок, як, власне, вся його постать.

— Тобі потрібна вода? — прошепотів вершник. Голос його звучав як хрускіт піску. Кремінна борода скрикнув і гепнувся сторч головою з морди свого господаря. Кропивник від несподіванки закрив сколоту шпичаками