Читати книгу - "Скляне прокляття"

капелюх і струснув волоссям. Із північного сходу саме повіяв свіжий вітерець.

Нарешті, перед ними відкрилася панорама міста догонів. Десятки глиняних будинків видиралися на скелі й тулилися до невисоких схилів. Деякі з них мали плоскі глиняні дахи, та більшість хатинок було покрито сухою просяною соломою, що робило їх схожими на капелюшки з китичками. У тіні дерев ховалися крихітні лани, на яких догони вирощували просо й овочі. Хлопчаки з довгими палицями пасли кіз і курей. На порогах будинків майже скрізь можна було побачити жінок, зайнятих роботою, тісними провулками зі сміхом і вереском сновигала малеча.

Незабаром чужоземців помітили. Почулися крики, й новина блискавично облетіла все місто. Жінки й діти одразу сховалися.

У центрі поселення на них чекали кілька високих на зріст озброєних чоловіків. Очолював цю групу довготелесий худорлявий дідусь із довгою сивою борідкою. На ньому був брунатного кольору балахон і гостроверхий капелюх. У руці старий тримав ціпок із чорного дерева. Праворуч від нього стояв кремезний чоловік із могутніми м’язами. На його плечі лежало одразу два списи, а на поясі висіло кілька ножів різного калібру.

Помітивши Йатиме, він на якусь мить застиг на місці, а потім щось крикнув дівчинці і змахнув рукою, давши зрозуміти, що хоче, аби та підійшла ближче. Йатиме попрямувала до чоловіка. Між ними одразу ж виникла коротка, але дуже запекла суперечка, протягом якої дівчинка тільки те й робила, що весь час хитала головою. Коли ж чоловік спробував схопити її за руку, вона спритно відскочила вбік.

— Схоже, що наша Йатиме — дочка того воїна, — прошепотіла Шарлотта.

Оскар машинально почухав передпліччя.

— Здається, він чогось вимагає від неї.

— Але вона явно не погоджується.

— Смілива дівчинка, — зауважив Оскар, сумніваючись, однак, що дитина візьме гору в суперечці.

Чоловік дедалі більше гнівався. Врешті-решт, коли він замахнувся рукою, щоб зацідити дочці добрячого ляпасу, втрутився старий:

— Брима! — коротко промовив він.

Мускулястий чоловік завагався, але все ж таки опустив руку. Дівчинка завмерла, низько опустивши голову і стиснувши кулаки. Здавалося, вона ледве стримує сльози.

Старий поклав руку їй на плече й обернувся до чужоземців. Якусь хвилину він стояв нерухомо, потім підійшов до кожного з них і, нарешті, зупинився перед Гумбольдтом. Старий догон був майже на голову нижчим від ученого, проте в кожному його русі відчувалася прихована гідність, притаманна дуже шанованим особам. Не було жодних сумнівів, що він користувався тут величезним авторитетом.

Найперше він жестами дав зрозуміти Гумбольдту, що хоче, аби той роззявив рота й висолопив язика. Вчений підкорився, хоча й був дещо здивований. Оглянувши Гумбольдта, старий задоволено кивнув і рушив до Елізи. Потім він так само оглянув Оскара й Шарлотту. Після цієї дивної процедури старійшина обмінявся з Йатиме кількома словами. Голос його звучав сухо, як шурхіт опалого листя. Йатиме коротко розповіла йому про те, що сталося на рівнині і в ущелині. Жести в неї були надзвичайно виразними: вона то вказувала в землю, то показувала, як поводилися втікачі, то імітувала нападницькі рухи ченців-місіонерів. Уважно вислухавши розповідь, старійшина обернувся до мандрівників і так само жестом запропонував їм іти за ним.

— Гадаю, що перший бар’єр ми успішно подолали, прошепотів Гумбольдт. — Побачимо, що чекає на нас далі.

— Щось вони не дуже раді нас бачити, — скептично зауважив Оскар.

— Ще б пак! — усміхнувся Гумбольдт. — Гадаю, що досі вони мали нагоду спілкуватися з такими, як наш гостинний панотець…

— А що це за дивна процедура з оглядом язика? — поцікавилася Шарлотта. — Ми нібито в лікаря побували. Вони, мабуть, побоюються якогось невідомого захворювання, що його ми привезли з собою.

— Ці люди ставляться до чужоземців із великою недовірою, і мають на це всі підстави, — відповів Гумбольдт. — До того ж, вони нас бояться.

— Бояться? — здивувався Оскар. — Чому? Невже ми такі страшні?

— Тут справа зовсім в іншому, — втрутилася Еліза. — У мене виникло дивне відчуття, що вони на нас чекали. І що наша поява має на собі відбиток чогось невідворотно загрозливого.

Як це розуміти? Оскар оглянувся на Йатиме. Дівчинка, опустивши плечі, пленталася слідом за ними. Песик намагався її втішити, але, схоже, всі його зусилля були марними. На очах у дитини блищали сльози.

Невдовзі вони дісталися до великого круглого майдану в центрі міста догонів. Його було обсаджено за периметром розлогими, неймовірно старими деревами, а посередині було збудовано щось на кшталт приміщення для зборів, накритого новим солом’яним дахом. Стін не було, самий лише фундамент і викладена пісковиком підлога, а легка покрівля спиралася на дюжину чудових різьблених колон чорного дерева.

Там, у затінку, поважно сиділо кілька темношкірих літніх чоловіків. Коли чужоземці наблизилися до них, старі перервали бесіду і звели очі на новоприбулих. На темних зморшкуватих обличчях чоловіків відбилися цікавість і недовіра.

— Рада старійшин, — мовив Гумбольдт. — Мабуть, нам належить переконати їх у тому, що ніякої загрози для догонів наша поява не принесла. Якщо ми зможемо це зробити, то, вважайте, цей день завершився благополучно.

38

Усе село прибігло поглянути на чужоземців. Чоловіки, жінки й діти щільним колом обступили тогуну — таку назву мало приміщення для зборів — і напружено чекали, що скажуть старійшини. Ніхто не промовляв ані слова. На площі панувала напружена тиша. Чути було лише, як десь плаче немовля.

Гумбольдт і Шарлотта вже хвилин із двадцять гарячково морочилися з портативним лінгафоном Вілми. Вони не мали ніяких інструментів, окрім складаного ножика. Не надто сприятливі умови для того, аби перебудувати такий тонкий і чутливий апарат. Та ще й ця клята спека! Очі Гумбольдта заливало потом.

Лінгафон, яким вони зазвичай користувалися під час експедицій, залишився на борту «Пачакутека» і зараз припадав пилом десь у пустелі. Все, що в них було