Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

Театр злочинних дій Чен І розвернувся на великому просторі від Малаккської протоки на заході до островів Гілберта і Самоа на сході. «Ці бандити так знахабніли, що нападають на кого завгодно, — скаржилася газета «Малайя Мейл». — Величина судна не має для них значення. Навпаки, як це не парадоксально, але часто трапляється, що чим більше воно, тим легше його обчистити. Нагадуючи флібустьєрів минулого, з пістолетами і ножами вони беруть на абордаж своїх жертв. Інколи пірати віддають перевагу роботі тихцем і діють так швидко і вміло, що команда і пасажири довідуються про морських нальотчиків, коли їх уже й слід прохолов».

Як не дивно, гідну відсіч злодіям дали не офіційні поліцейські власті, до речі, часто корумповані, а приватна особа, відставний англійський розвідник Лінфілд Уїлсон. На гроші сінгапурських судновласників він навербував і озброїв охорону від піратських нападів. Його приватна група спочатку складалася з трьох пошарпаних моторних човнів і десь півтора десятка людей різних національностей, які раніше служили в британській армії. «Лінфілд-кулемет», як прозвали його друзі за неймовірну майстерність у стрільбі з усіх видів вогнепальної зброї, присвятив п'ятнадцять років свого життя полюванню на піратів і досяг у цій справі неабияких успіхів.

Газети із захватом описували операцію, яку провела фірма «Сек'юрітас» (так офіційно іменувалося протипіратське бюро А. Уїлсона).

… Агенти Чен І повідомили, що на рифи Конеллу за сто миль від саравакського порту Мірі сів грецький пароплав «Аекос» вантажопідйомністю 10 тисяч тонн. Невдовзі до нього підійшов сампан, Чен І гучно прокричав: «Ей, на «Аекосі»!» З іржавої сталевої громади ніхто не обізвався. Піратський капітан погукав ще кілька разів. Такий же наслідок. Видно, команда залишила судно.

Тим часом до другого борту «Аекоса» підійшли ще два сампани, на вигляд брудних і непримітних. На їх палубах метушилися невисокі смагляві люди з обв'язаними від сонця головами. Типові мирні рибалки. Та лише на перший погляд. У нефарбованих корпусах сампанів містилися потужні дизелі, які «переселилися» туди з військових кораблів. Такий незавидний. на вигляд сампан міг дати фори будь-якому патрульному чи поліцейському судну. Варто було пролунати команді, як відчинилися б палубні люки і за хвилину вся відносно численна команда сампана була б озброєна автоматами, бойовими сокирами і ручними гранатами. Звідтіля ж вилітали згорнуті шторм-трапи з гаками, абордажні багри та інше «спецспорядження».

Два сампани, що підійшли, з ходу приткнулися до носа і корми «Аекоса». На його борт полетіли шторм-трапи. По них нагору кинулися два десятки напівголих людей. Але тільки-но перший «гість» перестрибнув через фальшборт, як пролунав потужний вибух. Слідом за ним прогримів ще один на носі корабля. Пірати, що залишилися в живих, горохом сипонули у воду і на палуби сампанів. Ті, ревнувши дизелями, стали відвалювати від «Аекоса», навіть не підібравши на борт товаришів, які борсалися у воді.

А на «грекові», як і раніше, не було ніяких ознак життя. Чен І подумав, що корабель просто заміновано і небезпека минула.

Він спробував повернути своїх підлеглих назад. Але ті не підкорилися чи удали, що не зрозуміли команди. І тут по ходовій рубці сампана Чен І сіконула кулеметна черга. Розлетілося скло переднього ілюмінатора. Чен І кинув сампан назад, у море, подалі від проклятого «грека»!..

А на палубі «Аекоса», який ще кілька хвилин тому здавався покинутим, товпився гурт людей у білій уніформі. Серед них вирізнявся здоровань у зеленому береті — Лінфілд Уїлсон, командир приватного протипіратського з'єднання. Тепер воно було добре озброєне, мало власну форму, звання і навіть нагороди…

Значне пожвавлення піратства в Південно-Східній Азії відбулося під час в'єтнамської війни. Піратам стало вигідно нападати навіть на звичайних рибалок і відбирати у них рибу, ціна на яку у воєнних умовах підскочила в кілька разів. Озброєні сучасною зброєю, що її було легко дістати в тому регіоні світу, азіатські розбишаки діяли в Сіамській затоці, в Південно-Китайському морі та на Філіппінах.

Традиції філліпінського піратства такі ж давні, як і китайського. Його безуспішно намагалися викоренити іспанці, які кілька століть владарювали на островах архіпелагу. Практично іспанська влада не поширювалася за межі при-фортечних районів. Філіппінські злодії спеціалізувалися на викраденні людей. Вимагаючи від родини викраденого викуп, вони почергово посилали їй відрізані в родича частини тіла: вуха, носи тощо. Такий спосіб «впливу» застосовується й донині. За зраду піратських таємниць карають четвертуванням.

Філіппінський архіпелаг складається з кількох тисяч островів, і це, безумовно, сприяє злочинній морській діяльності. По-сучасному озброєні, маючи швидкісні моторні човни, розгалужену мережу навідників, пірати часто залишаються невловимими і безкарними, незважаючи на застосування проти них військ та авіації. Особливо активно діють вони у водах на південь від Філіппін. Кораблі, які йдуть з Японії до Індонезії, намагаються обійти небезпечну акваторію. Приблизно таким чином поводяться й туристські судна з Гонконгу і Таїланду, які перевозять відпочиваючих на відомий острів Балі.

Сучасні морські розбійники не менш підступні й жорстокі, ніж їхні попередники минулих віків. Вони грабують усе, що вдається. Найлегша здобич — це рибальські судна і пасажирські яхти, каботажні кораблі та пасажирсько-автомобільні пороми. Нападають вони також і на прибережні поселення, часто убиваючи їх мешканців.

Одним із випробуваних способів є знищення навігаційних знаків, через що судна сідають на мілину і стають легкою здобиччю. Виходячи з цього, уряд Філіппін рекомендує всім кораблям, які плавають у цьому районі, обирати тільки такі шляхи, які постійно патрулюються військово-морськими силами та авіацією.

Не розвіялася до цього часу зла слава Карибського моря. Щороку там гине багато малих суден і туристських яхт. Деякі зникнення пояснюють фатальним впливом Бермудського трикутника. Але багато ознак вказують на те, що це наслідки звичайного морського розбійництва.

Головним ремеслом сучасних карибських піратів є контрабанда наркотиків. Викрадені судна і яхти вони використовують без розпізнавальних знаків як транспортні засоби. Карибські контрабандисти є прямими спадкоємцями відомих бутлегерів — американських контрабандистів алкоголю в часи «сухого закону» (1920–1933).

Розроблена Інтерполом карта пограбувань у морі впродовж десятиріччя (1970–1979) показує, що найне-безпечніші з цього погляду такі акваторії: між Філіппінами та Індонезією, узбережжя Сіамської затоки, води на захід від Гібралтару, узбережжя Гвінейської затоки, море між Венесуелою, Трінідадом і Малими Антілами, а