Читати книгу - "Томек у країні кенгуру"

заспокоїв його Смуга й зараз наказав одному з матросів вистрілити декілька димових ракет. Незабаром удалині вони побачили смужку диму у відповідь.

— Вони помітили наш сигнал! — вигукнув Смуга. — Можемо повернутися додому. Наші товариші приїдуть туди слідом за нами.

Боцман і Томек посідали на запасних коней, і всі негайно рушили в дорогу.

— Звідки ви знали, що ми втратили коней? — запитав Томек, під’їжджаючи до Смуги.

— Сьогодні вночі ваші коні повернулися до табору дуже втомлені. Ми відразу впізнали твого поні. Ми послали гінця до Ват Сунга, аби той пояснив, чому поні блукає степом. Лиш після цього ми дізналися, що чотири дні тому ви виїхали на полювання. Ват Сунг не хвилювався за вас: він був упевнений, що ви приєднались до нас. Ми потерпали, чи не трапилась із вами біда під час піщаної бурі, яка змусила нас припинити полювання. Ми розділилися на дві групи й почали пошуки.

— Батько дуже сердиться на мене? — з тривогою запитав Томек.

— Ні, адже ми знали, що ти з боцманом Новицьким. Ми тільки боялися, чи не трапилася з вами яка біда. Піщані бурі в Австралії завдають багато лиха й часто спричинюють нещасні випадки. Гарячий вітер, що ніс із глибини континенту хмари піску, на щастя, зіткнувся з повітряною течією, яка пливла з півдня. Це спричинило бурю й сильну зливу.

— Завдяки цьому ми прополоскали горлянки, в яких було сухо, немов у печі, — озвався боцман. — Так, так, ніхто не переконає мене в тому, що в Австралії немає розваг і різних несподіванок.

— Щастя сприяло вам, — додав Смуга. — Піщані бурі часто тривають декілька днів і досить рідко закінчуються так щасливо, як ця остання.

XVI
ПОЛЮВАННЯ В ОКОЛИЦЯХ ФЕРМИ АЛЛАНА

Коні жваво бігли степом. Мисливці-невдахи на ему, сидячи в сідлах, з апетитом споживали харчі, прихоплені їхніми товаришами з табору. Вгамувавши перший голод, відчули себе краще. Зі слів Смуги вони зробили висновок, що Вільмовський не гнівається на них за самовільне відлучення. Весело жартували, згадуючи тривогу, яка огорнула їх, коли помітили тубільців, що стежили за ними.

— Ви, боцмане, вже ледве ноги волочили, але, побачивши тубільців, які стежили за нами, почали марширувати з такою швидкістю, що я не міг вас наздогнати, — підсміювався Томек над моряком.

— У тебе гарна пам’ять, бачу! Я й справді боявся, щоб ти не зіпсував Кларкові справу, — тихо сказав боцман, скоса поглядаючи на хлопця.

— Та невже? Ви, тепер бачу, хочете дешево відбутися, — обурився Томек, не підозрюючи підступу.

— Щоб я луснув, якщо брешу! Я згадав історію п’ятьох кроликів, яких завезли до Австралії перші поселенці.

— Що спільного має наша пригода з кроликами?

— Дуже багато! Адже кролики всупереч бажанню поселенців так розплодилися, що почали виїдати траву, необхідну для випасу овець. Якби ти, братику, був тоді зі страху згубив у степу трохи «цикорію»[53], то могло б трапитися нове нещастя. Ти уявляєш, що було б, якби це поширилось у степу й вигубило всю траву? Вівці поздихали б із голоду…

— Як вам не соромно так говорити! — буркнув Томек. — А кого я повинен був заспокоювати в яру під час піщаної бурі?

— Ну й спритник ти, парубче! — засміявся боцман. — А хай йому грець! Крутиш язиком, як помелом. Але ми тут теревенимо, а не запитали навіть, чи вдалими були лови на ему в наших товаришів?

— Увага, панове! Наші друзі беруться тепер за нас! — вигукнув Смуга. — Якщо вас дуже цікавлять результати нашого полювання, то можу вас утішити, що нам також спочатку не поталанило. У нас було замало коней, придатних для переслідування ему. Більшість вершників могла брати участь лише в облаві. Місцеві чаклуни робили все, щоб нам допомогти. Ви, мабуть, пам’ятаєте їхні танці перед полюванням на кенгуру, щоб заручитись прихильністю духів? Так ось, під час полювання на ему найстарший чаклун щодень перед сходом сонця рисував на піску фігуру австралійського страуса. Лише третього дня рисунок був освітлений першими променями сонця, що, на його думку, означало сприятливе ставлення духів до нашого полювання. Як тільки про це дізнались тубільці, їх відразу охопила неймовірна радість. Вони з таким запалом почали полювання, що ще того самого дня ми спіймали одну пару птахів. Ганяючись за ними, ми досить далеко відійшли на північ. Як тільки повантажили упійманих ему на воза, Тоні раптом попередив нас про наближення піщаної бурі. Довелось поспіхом повертатися назад, проте буря все ж застала нас у степу. Ми їхали вздовж пасма кам’яних пагорбів, які трохи захищали нас від шквалу гарячого вітру. Аж раптом, зовсім несподівано, з бокової ущелини прямо на нас вибігло четверо страусів. Напевно, вони до цього довго бігли, бо нам удалось без особливих труднощів оточити їх. Таким чином, наше полювання закінчилось тим, що ми спіймали шість ему. Зараз вони вже в таборі.

— Ладен закластися на пляшку рому, що це були ті страуси, які відірвалися від нашого переслідування й сховалися серед пагорбів, — утрутився боцман.

— Який чудовий збіг обставин! — підтвердив Томек. — Це означає, що ми мимоволі посприяли вашому полюванню.

— Як бачимо, не було б щастя, та нещастя допомогло, — повчально додав боцман.

— Можливо, саме так і було. Ймовірно, ми перебували поблизу яру, в якому ви ховались від піщаної бурі, — сказав Смуга.

— Усе добре, що добре закінчується, — вів далі боцман. — Підженемо коней, а то незабаром вечір.

Коли стемніло, коні сповільнили біг. Тепер вони йшли ступою. Від розміреного похитування в сідлі Томека стало хилити в сон. Часом засинаючи, він схиляв голову на шию коневі, потім випростовувався в сідлі й знову схилявся, неначе бив поклони перед місяцем, що сходив.

До табору вони приїхали пізно вночі. Томек, подрімавши трохи в дорозі, вирішив не лягати спати до повернення батька. Довго чекати йому не довелося. Вільмовський і Бентлі повернулися до