Читати книгу - "Вигнанці"

кохання? Невже це очі, що з любов'ю дивилися в мої? Невже ж ви можете відштовхнути колись близьку вам жінку так само спокійно, як покинули Сен-Жерменський палац, коли збудований був другий, розкішніший? Так ось який кінець усіх ваших присягань, ніжних нашіптувань, благань, обіцянок!.. Ось який кінець усьому!. — Мадам, це сумно для нас обох.

— Сум?! Хіба на вашому, обличчі видно сум? Там лише гнів на мою сміливість і висловлену гірку правду; ах, навіть радість, радість, що ви Скінчили ганебну справу! Але де тут сум? А коли я зійду зі сцени, все, як і попереду, буде легко для вас… Хіба не правда? Ви зможете тоді знову повернутись до вашої гувернантки…

— Мадам!

— Так, так… ви не злякаєте мене! Що мені до того, що ви можете зробити зі мною? О, я знаю все! Не думайте, що я сліпа. Ви навіть ладні одружитися з нею. Ви, нащадок Людовіка святого, і вдова Скаррона, бідна служниця, взята мною до себе в дім з ласки! Ах, як потай глузуватимуть ваші придворні! Що писатимуть поза спиною нікчемні поети! Звичайно, до ваших вух не доходять такі речі, але друзям вашим усе це так боляче!

— Терпець мій урвався, мадам! — люто крикнув король. — Я покидаю, вас і назавжди.

Але, розлютившись, вона забула обережність і страх. Вона заступила йому своєю постаттю двері. Обличчя її палало, очі метали іскри злоби, маленька ніжка в білому, атласному черевичкові несамовито тупотіла по килиму.

— Ви поспішаєте, ваша величність? Певно, вона вже дожидається вас?

— Пропустіть мене, мадам…

— Але яке розчарування учора ввечері, правда ж, мій бідний король? Ах, і який удар для гувернантки! Боже мій, який удар! Ні архієпископа, ні шлюбу! Розладнено весь хитроумний план! Ну хіба це не жорстоко?

Людовік непорозуміло дивився на її прекрасне, повне люті обличчя, і раптом в його голові майнула думка, що з горя вона збожеволіла. Який же інший може бути зміст цих безумних слів про архієпископа-і розчарування? З його боку негідно було говорити так жорстоко з хворою жінкою. Треба заспокоїти її, а головне — піти від неї.

— У вас багато моїх фамільних коштовностей, — сказав він, — прошу вас, лишіть їх собі на знак моєї прихильності.

Він думав зробити їй приємне і заспокоїти її, але в одну мить вона була вже біля шафи, де зберігались її скарби, і почала викидати жменями самоцвіти до його ніг. Маленькі, червоні, жовті та зелені камінчики, брязкаючи й блискаючи, розкочувались по підлозі, стукаючись об дубові плінтуси підлоги.

— Вони здадуться гувернантці, якщо приїде архієпископ! — кричала де Монтеспань.

Людовік ще більш упевнився, що перед ним божевільна. Йому спало на думку, як краще вплинути на більш м'яку рису її. вдачі. Він швидко підійшов до дверей, відчинив їх і пошепки віддав якийсь наказ. У кімнату увійшов юнак з довгим золотистим волоссям, що спадало на чорний оксамитний камзол. Це був молодший син мадам де Монтеспань — граф Тулузький.

— Я гадаю, що ви захочете попрощатися з ним, — сказав Людовік.

Вона стояла, пильно дивлячись на нього, ніби не в силі зрозуміти значення його слів. Потім їй раптом стало ясно, — що у неї відбирають дітей так само, як коханця, що та, Інша, жінка бачитиме їх, говоритиме з ними і здобуде їх любов, коли вона буде далеко. Все, що було поганого в цій жінці, раптом вирвалось наверх, і в цю мить вона дійсно була безумною, якою вважав її король. Якщо син не належатиме їй, матері, то хай же не дістанеться нікому!.. Під рукою у неї серед різних речей лежав ніж, оздоблений самоцвітами. Вона схопила його і кинулась на переляканого хлопця. Людовік скрикнув і метнувся до неї, щоб удержати її, але його попередили. Якась жінка вбігла в розчинені двері і схопила-мадам де Монтеспань за руку. Зчинилась коротка боротьба; дві горді жіночі постаті боролись між собою, і ніж упав між ними. Переляканий Людовік підняв його, схопив сина за руку і' вибіг з кімнати. Франсуаза де Монтеспань, хитаючись, відійшла до канапи і побачила перед собою серйозні очі й суворе обличчя другої Франсуази — жінки, присутність якої ніби кидала тінь на все її життя.

— Я врятувала вас, мадам, від вчинку, який ви перша обплакувала б до віку.

— Врятували? Ви довели мене до цього!

Колишня фаворитка відкинулась на високу спинку канапи, заклавши руки за спину і важко дихаючи. Напівспущені повіки закривали палаючі очі, губи були трохи розтулені, так що видно було білі блискучі зуби. То була справжня Франсуаза де Монтеспань, істота кошачої породи, що причаїлась перед стрибком. Тепер вона була далеко не тією смиренною, ніжною Франсуазою, яка повернула до себе короля покірливими словами. В боротьбі мадам де Ментенон порізала собі руку, і кров текла в неї з кінчиків пальців, але обидві жінки не зважали на це. Сірі очі мадам де Ментенон дивилися на колишню суперницю з виразом людини, що дивиться на недолуге, лукаве створіння, яке з успіхом можна підкорити своїй сильнішій волі.

— Так, ви довели мене до цього… Ви, яку я взяла, коли у вас не було ні шматка хліба, ні ковтка кислого вина. Що ви мали? Нічого… нічого, крім імені, яке було для всіх посміховищем. А що я дала вам? Все. Я дала вам гроші, становище, можливість бувати при дворі. Все щ| ви дістали завдяки мені А тепер ви ж знущаєтеся з мене!.

— Мадам, я не знущаюсь. Мені шкода вас від щирого серця.

— Шкода! Ха, ха! Вдова Скаррона ущасливила жалем жінку з фамілії Мортемар! Ваш жаль може піти слідом за вашою вдячністю і вашою репутацією. Тоді він не з, може більше турбувати нас.

— Ці слова не зачіпають мене.

— Цілком вірю, ви не з чутливих.

— Так, у мене совість спокійна.

— Ах, значить, вона не мучить вас?. — В цьому питанні аж ніяк, мадам.