Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

так кричати, наче в нього відривали ногу.

Пастух Авдал, батько Асо, був відомий тим, що вмів вправляти вивихи і лікувати переломи кісток у тварин Та й не тільки він; у горах кожний пастух знає це мистецтво. Адже до міста далеко і по лікаря не дуже по біжиш. Кожен повинен уміти подати першу допомогу товаришеві.

Асо був кмітливим і придивлявся, як його батько лікує переломи і вправляє вивихи. «Учись, сину, пригодиться», — завжди говорив батько.

— Ану, я помацаю, — раптом сказав Асо, простягаючи руку до ноги Саркіса.

— Ой! Зарізав мене!.. — закричав Саркіс від болю.

— Так, при вивиху саме так болить. Потерпи! Ясно, Ось поглянь, Ашот. Це колінна чашечка. Вона вискочила з свого гнізда. Бачиш?..

На худій Саркісовій нозі це було добре видно.

— Вправ, тільки скоріше, поки не сильно розпухло, — шепнув Ашот.

І справді, опух швидко збільшувався, а біль ставав нестерпним.

— Ану, ляж… Отак. Ашот, візьми мій шарф і прив’яжи ногу там, біля литки. Гагік, ти тримай його за голову. Так. Тепер тягніть. А я вправлю… Це невелике діло.

Ашот з Гагіком потягнули. Саркіс заревів, як бичок, але ніхто не звернув на це уваги.

Коли колінна чашечка стала на своє місце, Асо перев’язав міцно коліно і сказав:

— Ашот, тримай ногу натягнутою, а то знову може вискочити. Гагік, прив’яжи своїм поясом ногу…

Швидко наробивши з кори карагача стрічки, Асо сплів з них вірьовки. Один її кінець він примотав до важкого каменя, а другим обв’язав хвору ногу Саркіса. І підставив під неї пеньок. Тепер нога весь час була витягнута.

Саркіс кричав від болю, стогнав, лаявся, просив, щоб його не чіпали.

— Потерпи, Саркіс-джан, потерпи. Як тільки кістка добре укріпиться на своєму місці, полегшав, — заспокоював його Ашот, сам дивуючись з своєї ніжності.

— Ура, вогонь, вогонь!.. — раптом закричав Асо. Коли б він знайшов жменю брильянтів, то й тоді, мабуть, не був би такий радий.

— Де? Де?

— Подивіться на піджак Ашота, на кінець його рукава… Трут!

Піджак був на Саркісові. Хлопці глянули, але нічого не побачили.

— Чекай, Саркіс, не воруши руками, сажу струсиш, — непокоївся Асо і показав друзям на рукаві піджака в Саркіса давно обгорілий шматок чорної вати.

— Це трут! — пояснив він. — Зараз він стане вогнем… Дайте сюди оту суху трухлятину.

Піднісши кремінь до чорної смужки на рукаві, Асо почав енергійно бити ножем по кресалу. На обгорілу вату посипались іскри. Незабаром над чорною ватою показалась ледь помітна цівка диму, а потім — цяточка вогню. Відчувши запах горілого, хлопці затамували подих. Асо легенько подув на цяточку, і вона раптом спалахнула — рукав почав горіти…

— Підставте трухлятину! Так… Дміть! Досить, спалите руку, та й піджака шкода. Треба погасити рукав…

Розділ четвертий

Про те, чого навчило дітей життя в Барсовій ущелині

Незабаром юні мандрівники сиділи навколо вогнища і, забувши про холод та пережитий страх, мирно розмовляли.

Після похмурої, важкої ночі день здавався особливо ясним, а світ — радісним. Заглянувши в очі смерті, юні герої відчули красу життя, хоч і позбулися тих убогих зручностей, які мали до цього; змило водою деякі їхні речі: зброю, сумки, книжки, олівці, зошити… В Ашота пропало пальто, у Асо — аба, в Саркіса — шапка, у Шушик— черевик. І все ж, зазнавши нових випробувань, усі відчули себе досвідченішими, дорослішими, зрілішими.

— Що це було, Ашот? Яке це страхіття пройшло над нами? — запитав Асо і додав: — Адже я все бачив. Вода вирвалася з-під скелі — бух!.. Так ніби скеля ригнула…

— Невдало ти висловлюєшся, Асо, але вірно. Схоже на те, що ти кажеш.

Ашот уже зрозумів: це був той самий потік, який зрошував сад його прадіда. Хлопець розповів товаришам усе, що знав про це, і відчув, що в душу Асо закралась тривога.

— Ніяких чортів тут нема, Асо, — сказав Ашот. — Це вода. Вона збирається в глибинах землі. Пам’ятаєш, ми весь час чули, як вона кудись стікала в печері? Це наповнювалось водоймище. А коли воно переповнюється, вода тече через край. Тільки чому вона тече так швидко, такий короткий час? Цього нам ніхто не скаже. Розповімо потім дорослим, приїдуть сюди спеціалісти, оглянуть усе… А зараз, Гагік, Асо, ходім подивимось, що робиться в нашій печері!..

Першим озвався Гагік:

— Ні, краще я піду наламаю гілля… — І раптом, ніби щось пригадавши, вигукнув: — Ти зрозумів тепер, Ашот, чому в нашу печеру не приходили кози?

— Ай справді! — Ашот ударив себе долонею по лобі. — Тьху! Як я про це забув? Виходить, дикі кози знають, що тут небезпечно. Це інстинкт самозахисту… — І, здивовано похитуючи головою, Ашот рушив до злополучної печери. За ним вийшов Гагік.

На схилі перед печерою вода змила каміння, а нижче — сніг. Подекуди лежали купки викинутих з печери гілок сушняку.

— Ой, моє пальто! — зрадів Ашот. Він зняв з куща своє мокре, брудне пальто.

Хлопці боязко зайшли в печеру і зупинились на порозі. Води в ній не було, але здалеку чулося шипіння. Здавалося, що ось-ось знову загуркотить і вирветься сюди бурхливим потоком вода.

Невпевнено ступивши кілька кроків уперед, Ашот спустився на коліна і поліз в глиб печери. Прислухався. Так, порожнє водоймище наповнюється знову. Звідкись із-за скелі в нього просочується вода. Але чому воно так бурхливо викидає воду, а потім раптово закривається?

Ашот відійшов