Читати книгу - "Капітан Зірвиголова"

гризлі, що небезпечніші за всякого звіра.

— Француз із Франції, — міркував сержант роти, — це ніби як брат.

— Ясна справа, брат! — хором підтримала вся рота.

Жану влаштували овацію, з усіх боків до нього простягалися руки.

— Брат-то брат, а все-таки ви мій бранець, — сказав капітан.

— На жаль! — зітхнув Жан. — І навіть не сам, а разом з другом Фанфаном; він теж парижанин.

— Фанфан?.. Підходящий товариш!

— А це Поль. Також мій друг.

— І Поль хороший! А раз вони ваші друзі, — значить, і наші. І можете бути пенні: ще не було і ніколи не буде полонених, з якими поводилися б так добре, як поводитимуться з вами. І до того ж, — таємниче шепнув капітан на вухо Жанові, — у мене дещо є на думці…

Коли роззброєння було закінчене і запанував спокій, що неминуче приходить слідом за великими катастрофами і сильними стражданнями, бури стали потроху приходити до пам'яті. Вони дістали змогу почиститися, помитися, перев'язати свої рани, поїсти і поспати. Головне, поспати! Безсоння зовсім виснажило бійців.

А тим часом переможці тріумфували. Табір охопили нестримні веселощі. Ще б пак не радіти! Сорок п'ять тисяч англійців святкували перемогу над чотирма тисячами бурів!

Зірвиголова, Фанфан і Поль влаштувалися у канадців, що розмістилися на березі Моддеру.

Зірвиголова на прохання капітана Жюно так палко розповів про свої пригоди, що буквально зачарував канадців.

Багато пили, багато їли і невгаваючи базікали. Але близько години ночі могутнє хропіння почало стрясати намети канадців. І нарешті один тільки Франсуа Жюно лишився в компанії трьох Молокососів. Нахилившись до вуха Жана, велетень ледве чутно прошепотів:

— Біля самої річки стоять три бурські поні, осідлані і з усією амуніцією… Я зараз піду в намет. І коли я засну, — ну, розумієте, захропу, — проберіться до конячок, обережно спустіться з ними в воду і, тримаючи їх за вуздечку, переправтеся на той бік. Там вже вас не наздоженуть. Ви оплакували свою свободу, і я, ваш друг, хочу повернути її вам.

— Франсуа, любий! Але ж вас можуть розстріляти, — заперечив капітан Зірвиголова, у якого завмирало серце.

— Не так страшно! Начхати мені на них. По крові ж я все-таки француз… Ну, як, згода?

— Звичайно!

— В добрий час! Якщо побачите вартових, — сказав капітан Жюно, — не турбуйтесь — вони відвернуться, якщо їм накажуть стріляти — вони не влучать, якщо їх пошлють в погоню за вами — вони посковзнуться і впадуть. А тепер, друже мій, прощавайте!

— О, Франсуа, ви такий великодушний!

— Тсс… Ні слова більше! Вашу руку — і в дорогу, французи з Франції!

Міцно обнявши Жана, капітан Жюно прослизнув до себе в намет, а троє молодих людей пішли до берега, де їх чекали осідлані поні. Додержуючись поради Жюно, хлопці увійшли в річку і, ухопившись за вуздечки бурських конячок, тихо попливли за течією.

РОЗДІЛ IX

Небезпечна переправа. — У вирі. — На одного менше! — Один кінь на двох вершників. — У Пітерсбурзі. — Англійці! — Осічка! — Капітан Руссел. — Опір марний. — Капітана Зірвиголову тягнуть на шибеницю. — Той, кого більше не чекали. — На дорозі до Блумфонтейна.

Сплески води від рухів Молокососів і коней, які пливли річкою, виказали їх присутність. Їм услід почали стріляти, але, як і говорив капітан, кулі не влучали.

Проте звуки ударів куль по воді діяли аж ніяк не підбадьорливо, а хвилинами викликали справжню тривогу. До того ж річка була дуже широка, течія її швидка, а ніч надзвичайно чорна. Словом, втеча Молокососів супроводилася всілякими небезпеками.

На додачу до всього на самій середині Моддеру вони потрапили у вир, що закрутив і завертів їх, кидаючи з боку в бік, наче тріски.

Щоправда, це тривало всього кілька хвилин, а може, й менше. Але час у таких випадках тягнеться неймовірно довго. Раптом Жан відчув, що йде на дно. Інстинктивно він міцніше вхопився за вуздечку свого поні, що так само, як і Зірвиголова, не міг вибратися з виру і вже почав бити по воді копитами передніх ніг.

Жан і сам не розумів, як він видерся з ковбані і опинився біля протилежного берега, йому потрібна була лише одна мить, щоб опам'ятатися і протерти очі. Через хвилину він уже вдивлявся в темряву, силкуючись побачити своїх товаришів. Він бачив, що якась чорна маса то піднімалася над водою, то знову поринала в неї.

— Ти, Фанфан? — стиха спитав Зірвиголова.

— Буль… буль… буль…

— Сміливіш, Фанфан, я тут!..

— Ап-чхи!.. Ап-чхи! Коли Фанфан… то, мабуть, це я, хазяїне.

— А Поль?.. Де ти, Поль?.. По-оль!..

До цієї хвилини Зірвиголова не хвилювався за юного бура. Справжній син своєї країни, до того ж загартований у злигоднях війни, Поль мав силу і винахідливість дорослого чоловіка.

Тепер же його відсутність стурбувала Жана. Зірвиголова все голосніше й голосніше кликав його, незважаючи на риск, що його почують англійські вартові на тому березі.

Ні звуку у відповідь. Мертва тиша. Видершись на крутий берег, Жан і Фанфан допомогли вибратися з води поні.

— А де ж твоя конячка? — звернувся Зірвиголова до Фанфана.

— На дні.

— Шкода… Поль!.. По-оль!.. — знову став гукати Жан, а Фанфан почав насвистувати марш Молокососів.

Їм відповіла та сама зловісна тиша, перериваючись лише пострілами лі-метфордів і англійською лайкою, що долітала здалека. Ніяких слідів юного бура! Зірвиголова і Фанфан, нехтуючи небезпекою знову