Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

була вкрита все такими ж самими непроникливими хмарами. Вони клубились одна над одною, сходились і розходились, наче велетенські хвилі перекочувалися в сірому хмарному океані. І хоч би це був тільки один густий прошарок хмар! Ні, хмари йшли в кілька рядів. І коли у верхньому шарі створювався розрив, в який з напруженою увагою вдивлялися чотири пари очей, — там виднілися знову хмари, ще густіші, ще непроникливіші…

— А панорамний радіолокатор? Хіба він не допоможе? — вголос подумала Галя Рижко. — Адже він мусить відкрити нам те, що діється за хмарами, на самій поверхні Венери!

Сокіл безнадійно махнув рукою: погано і з локатором! Галя зразу ж сама побачила це.

Так, навіть з цієї, вже зовсім невеличкої за астрономічними масштабами відстані, панорамний радіолокатор допомагав мало. Все було таким самим, як і перед початком гальмування. Ось на екрані великий океан, він немовби збільшився в розмірах. Можна ясніше роздивитись нерівні береги, мов порізані глибокими язиками заток. Ось посеред океану світла пляма, — мабуть, острів. А зліва, на суходолі, — розпливчаста звивиста лінія: чи не річка?.. Але добре роздивитись нічого не можна. Правда, як і раніше, на екрані локатора оку не заважають густі хмари, вони наче розтанули. Але замість них сірими струменями пливе нерівний туман. Іноді він стає прозорішим, тоді можна бачити і острів, і річку. А потім знову набігає щільна хвиля туману — і все зникає за його тремтячою димкою. Панорамний радіолокатор допомагає дуже погано. Чому він кепсько діє?

На це запитання не міг відповісти ніхто.

— Ще одна загадка? — сумно спитала Галя Сокола. Той похмуро кивнув головою.

Отже, розраховувати на допомогу панорамного радіолокатора для вибору місця посадки не доводилось. Це було серйозним ускладненням, небезпечною загрозою. Незабаром астроплан почне описувати рівні кола над Венерою. Тоді треба сідати. Куди?..

Ось тут і мусив показати себе радіолокатор, випробуваний і перевірений на Землі. В земних умовах з його допомогою погляд легко проникав крізь найгустіші хмари — і поверхня Землі виглядала для спостерігача ясною й чіткою, можна було роздивитись найменші деталі. І Риндін, і конструктори корабля вважали, що панорамний радіолокатор буде так само діяти і на Венері, дасть можливість роздивитися її поверхню незалежно від хмарної пелени і вибрати місце посадки. Локатор чомусь відмовив. Що робити тепер? Адже не можна знижуватись наосліп, прямо в густі хмари. Хто знає, що ховається за ними — гори, скелі, урвища… Щаслива посадка за таких умов була б рідкісним випадком.

Зосереджене, нахмурене обличчя академіка Риндіна свідчило про тривогу, яку він відчував. Це розуміли всі — і бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цієї тривоги, ховаючи її за звичайними діловими зауваженнями. Але навіть самий голос зраджував його, коли він, лишаючись зовні цілком спокійним, говорив:

— Ван Лун, Галю, уважно спостерігайте за екраном перископа. Можливо, що в просвіті між хмарами вам пощастить помітити щось. Вадиме, перевірте ще раз напруження на панорамному радіолокаторі. Може, щось там з контактами… або замало обертів у генераторі?

Сокіл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевіряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радіолокатор відмовлявся працювати. Більше того, він працював гірше, ніж спочатку, перед першим гальмуванням. І це було найдивнішим.

Виходило так, що на досить великій відстані панорамний радіолокатор діяв, хоча і зовсім не так бездоганно, як на Землі і як сподівались його конструктори. Все ж таки він давав можливість розрізняти на поверхні Венери деякі крупні об’єкти. Проте що більше астроплан наближався до планети, то гірше поводився радіолокатор. Зараз, у кінці другого еліпса, на його екрані не можна було роздивитися навіть тієї звивистої розпливчастої лінії, яку мандрівники вважали річкою на суходолі. Все сховали під собою нерівні, тремтливі струмені туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола:

— Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалі гірше? Хіба ультракороткі хвилі не всюди однакові?

Сокіл роздратовано знизав плечима.

— Хвилі-то однакові, та хто ж його знає, що тут відбувається? Можливо, щось зіпсувалось в апараті, хоча я й не можу виявити найменшої несправності в схемі. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалі погано відбиває ультракороткі хвилі…

— Гаразд, але чому ж тоді раніше було видно краще, а тепер значно гірше?

— Чорти його знають! А звідки нам відомо, може, тут є ще якесь невідоме випромінювання, яке шкідливо впливає на дію локатора? Хіба можна сказати щось певне? Так чи інакше, від панорамного радіолокатора користі зараз мало, ось що!

Галя Рижко не стала більше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навігаторську рубку. Але ж і тут не було нічого видно, — крім тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається під ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколі Петровичу?

Лише на одну коротку мить Галі раптом здалося, що вона помітила між хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив між хмарами верхнього шару відкрив другий нижній шар. І в ньому майнув просвіт — яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь інший, скажімо — зелений?.. Проте це тривало тільки одну мить — і просвіт знову зник. Та невже ж це тільки здалося? Ні, було, було щось червоне, Галі варт лише примружити очі — і цілком чітко воскресає яскраво-червоний просвіт!

Вона з боязким сподіванням озирнулася на супутників. Сокіл лишався в центральній каюті, він усе ще пробував розшукати уявлювану несправність у схемі панорамного радіолокатора. Микола Петрович якраз цієї миті заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помітивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї і тихо прошепотів:

— Що побачили, дівчино? Скажіть, прошу.

Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тільки здалося?

— Дуже прошу, скажіть, — наполягав Ван Лун. — Важливо!

— Я не знаю… здається, побачила там, під хмарами…

— Червоне? Так?