Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

Кх. Буде так, як ви хочете… скажіть коли, і я все зроблю.

Я знайшов Ангеліну на кухні. Вона саме шаткувала капусту на борщ. З порогу я відразу ж випалив:

— Чому ви мені нічого не розповіли про мою матір?

— Хто тобі сказав? — Ангеліна відклала ніж і зблідла.

— Я все чув… Вони… Двоє… Кульгавий та Пишногруда… — дихання в мене збивалося, і я не міг навіть як слід сформулювати речення.

Після моїх слів вона вражено опустилася на стілець:

— Гросмейстер і Мирослава… — прошепотіла, і її зіниці звузилися, а губи стиснулися в нитку.

Я злісно, неначе вогняною кулею, жбурнув в неї питаннями:

— Що ви знаєте про мене? Що ви знали про мою матір? Чому вона померла? — і дивився їй просто в очі, бо більше не мав наміру знову грати в мовчанку.

Ангеліна лагідно сказала:

— Сідай послухай, — її очі потепліли, вона секунду помовчала і нарешті відповіла: — Так, я знала твою матір. Заспокойся, я все тобі розповім…

Я сів поряд на стілець, але ноги в мене нервово трусилися.

— Ми з твоєю матір’ю були подругами, — тихо вела далі Ангеліна, — але так сталося, що твоя мати померла дуже молодою…

— Як вона померла? Її вбили? — запитав я, і моя рука автоматично вп’ялася в холодне металеве бильце стільця.

— Ні,— хитнула головою Ангеліна. — Вона сама так вирішила. У неї були важкі пологи, і коли прийшов час вибирати, кому жити… Вона вибрала дітей.

— Дітей?

— Ну, дитину… Тобто тебе, — опустила очі Ангеліна.

— Як ви могли нічого мені не сказати?! Як? — я дивився в її обличчя, яке за роки, проведені разом, вже стало для мене рідним, і відчував, що вона знову щось від мене приховує. Від цього мені щосекунди ставало дедалі мерзотніше.

Ангеліна знову лагідно поглянула на мене:

— Я не хотіла зробити тобі боляче… Коли прийшов би час, я б тобі все розповіла…

— Вони торгувалися з дядьком Іваном за мене… І він мене здав! — підскочив я на ноги. — Звідкіля вони знали, що я тут? Як ви мені це поясните?!

— Заспокойся! Сядь!

— Ні,— я розпачливо хитнув головою. — Ні! Подумати тільки, а я вважав, що знайшов собі сім’ю!

— Сядь! — теж підвелася Ангеліна і простягнула до мене руки. — Тобі нічого не загрожує, поки ти зі мною!

Я відступив від неї на крок. І несподівано прозрів:

— Ви… ви теж хочете мене використати! Як і всі інші!

— Ні… ні…— безпорадно захитала головою Ангеліна. — Я не хотіла тебе використовувати…

Я був уже далеко не дитиною… І не вірив їй. Я більше нікому не вірив. Тому розвернувся і побіг із цього будинку геть.

5

Я йшов туманними міськими вулицями і почувався препаскудно. Хижий світ укотре оскалився на мене фальшивою доброчесністю, і з його рота звично стекла порція всюдисущої брехні.

У серці відбувалося щось незрозуміле. Таке враження, що в ньому відкрилася гігантська дірка. А через неї прошелили трубу, зіткану з крижаного вакууму. Труба тягнулася з безкінечних темних глибин безповітряного простору й губилася з протилежного боку космічної безодні. Дірка в серці пульсувала, і моїми жилами, замість живої крові, розтікалася чорна отруйна порожнеча…

Я довго блукав темним містом. Поночі зробилося зовсім холодно, я застромив руки в кишені джинсів, але вони все одно були як дві крижинки. Інстинкт самозбереження потягнув мене спочатку в людніші місця, а потім і до бару.

Бар мав назву «Пілот» і був оздоблений під воєнний літак. Я зайшов у напівтемне приміщення і мовчки сів біля сяючої хромованої стійки. Худорлявий бармен із сумними темними очима незворушно оглянув мене і запитав:

— Що будемо?

Я знизав плечима. Мені було однаково.

— «Б-52», — лаконічно запропонував він.

Я кивнув. За хвилину він поставив переді мною склянку і підпалив суміш.

Ну, що ж… Полетіли… Я швидко сьорбнув коктейль через соломинку. Так… Непогано… В грудях відразу потепліло. Політ наче розпочався нормально.

Потім я випив «Б-53». З абсентом. Після нього світ уже не видавався мені таким мерзотним.

Потім був «Допрацьований парашут»… кльова штука… видовищна. В мені знову прокинувся смак до життя. Коли я дійшов до «Лондонського туману» в якому й збирався тихо приземлитися, до мене підсіла довгонога білявка.

— Привіт, — звабливо всміхнулася і кокетливо повела плечиком. — Ти мене пригостиш?

— Звичайно! — автоматично кивнув у відповідь. — Ноу прóблем!

Замовив іще два «тумани» і поглянув на мою несподівану сусідку. Щось у ній було… Чорне коктейльне плаття, сережки у вигляді пікових сердечок… сірі очі, трохи кирпатий ніс… Крізь «лондонський туман» проступали до болю знайомі риси. Очі в мене розширилися — я раптом її впізнав:

— Миша?! — здивовано вилетіло в мене.

— Якщо ти забув, мене звуть не Миша, а Лариса… — всміхнулася вона нафарбованими блискучими губами.

— Та яка різниця, — п’яно всміхнувся я і подумав: «Миша чи Криса-Лариса»…

Бармен поставив перед нами ще «Лондонського туману». А я знову витріщився на неї, намагаючись зрозуміти, що в ній не так.

— Ти що, Мишо, зуби підпиляла?

— Я теж тебе люблю, Рудий! — єхидно відбила Миша.

— Лоро, не ображайся, — миролюбно провадив я і наново оглянув її.— Ти ж капітально змінилася, не впізнати. Справжня красуня…

Миша задоволено посміхнулася і