Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

стін. І в своїй квартирі, і після заміжжя, тут. Ходила вулицями, обирала пустельні, що відкривають перспективу, самотньо гуляла оболонським парком, за дамбою, спочивала на саморобних рибальських сідалах на березі Дніпра. Шукала простору й сонця.

До ліцею навіть не зайшла. Сидіти перед дитячими очима…

Батьки Марійки Горди та кількох інших перевели дітей після одужання до інших шкіл.

А вранці зателефонував Нью-Йорк. Вперше в новому житті.

Джефрі знайшов постійну роботу в солідній фірмі, що провадила глобальну торгівлю. «Я в них буду експертом з твоєї батьківщини, виходжу на роботу одинадцятого вересня». Попросив Зірку вийти за нього.

Джефрі, Джефрі, а по-нашому Охріме. І найкращого чоловіка життя пластиліново переліплює на свій копил. Довго ж ти мовчав. Тобі треба було, щоб і я знову зробилася сертифікована, ліцензована. А все нестандартне — для нецивілізованих. Твої амбасадовці в Києві, певно ж, надали точну інформацію про моє виправдання. Довго ж ти чекав сприятливої нагоди знову посвататися. Про що можуть говорити глобальний торгівець і та, яку навіть людські покидьки в камері взивали вбивцею дітей і зневажали?

Поговоримо про це? Всього цього Зірка Джефрі не сказала.

Командо підсів поруч. Максиміліан вчепився йому в рукав светра — не любив імператор такого незрозумілого простору, де серед меблів пурхають знахабнілі пташки, а квіти довкруж схиляють голови у прірву. Панічно волав, вимагав занести себе до правдивого помешкання. Командо підхопив кота за поперек, підвівся.

— А чому ти заборонив адвокатові казати, що це ти його для мене найняв? — аж сьогодні запитала Зірка.

Вони досі уникали повернення до минулого. Після тюрми Зірка змінила все. Відростила волосся, не відчиняла шафи з колись улюбленим убранням, не вилазила з джинсів, футболок і кросівок. Перебралася до Травки. Тиждень доводила її кімнату до пуття, купила розкладачку для себе.

Коли з обіймами кинувся Олег Ткач, не впізнала його. Не зіграла акторськи. Просто не впізнала.

Ганська показувала Зірку світилам. Ті знизували плечима.

Нормальна молода здорова жінка не хоче знати свого минулого. Вибірково — тюремно-судового. Кращий лікар — час, зрекли світила. Говоріть з нею про все, але не вимагайте відповіді. Колись відповість. Як Бог дасть.

Так тривало досі. А що трапилося сьогодні?

— Сьогодні телефонував Джефрі. З Нью-Йорка, — відповіла на думки Командо Зірка. — Він запропонував переїхати до нього.

Командо мовчав.

— Він знайшов непогану роботу. В якійсь крутій торговій фірмі. А Сара вчиться краще за всіх у коледжі, там таких знань, як у нас, не дають… То чому ти приховував, що адвокат — твій?

— Тобі ж сказали, що я дав свідчення проти тебе і тому звільнився з тюрми?

Зірка кивнула.

— Ти могла б якусь дурницю учворити, відмовитися від захисту, щось подібне.

— Могла б. Я гадала, що заплатив Джефрі. Не чув, Лідку знайшли?

— Ні.

У Нью-Йорку спекотно. За рік Лідія звикла тут майже до всього, але не до клімату.

«Доброго дня вам, шановна Тетяно Іванівно! Пише вам Ліда Олійник, якщо ви мене пам’ятаєте».

— Що ти пишеш, мамо? — через плече зазирнув кароокий чорнявий хлопець років десяти. — Давай я тобі на компі наберу.

— Йди-но, побав малого. Чи забери його та погуляйте у парку. Я закінчу, прийду до вас. Тільки десь подалі від вулиці.

«Як ви вже мабуть зрозуміли, в Києві мене немає. Бо я — в Нью-Йорку. Спішу повідомити вам, Тетяночко, що майже рік тому в нас із вами народилося дитя. Синок. Зріст 58 см, вага 3500 гр. Я довго думала, як його назвати. Вирішила — Ігорем.

От ваш чоловік зрадіє. До речі, мені тут сказали, що народжений в Америці, ваш синок може стати її Президентом. Напевне й стане. Ловкий такий хлопчик. На вас схожий, кругленький, світленький, а як бульби дме — сміхота. От біда, не маю фотки. Я б вас, Тетяночко, не турбувала. Та змучив мене сум за батьківщиною. Ностальгія називається по-научному, чули? Хочу я повернутися додому.

До рідних березок і осичок. І не просто такою собі Лідою Олійник, що бігає від правосуддя. А повноправною громадянкою, з якої знято всі неправедні клевети.

Чула, чула, та ще й читала, які лантухи лайна та цебра помиїв вилили ваші так звані судді на мою бідолашну голову.

Якби я так тоді не поспішала на літак, то сама б виступила в суді на свій захист. І довела б усім, що всі ваші докази — липа. У вас немає основного — науково доведених причин смерті усіх отих… Де результати експертиз, які знайшли б сліди отрути в організмі після ексгумації мого вітчима? Де спійманий за руку злочинець, який підсипав отруту? Все те, що ви там зі своїми козлами смердючими навидумували, в юриспруденції називається непрямими доказами. А прямих у вас немає і ніколи не буде, бо бути не може, самі баляндраси.

Ми теж зараз розумні, і теж книжки читаємо. Знаєте ви таку книжку «Про історичні життєві ідеали»? Ні? А шкода. Автора от не пам’ятаю. Швед чи голландець. Так цей розумний чоловік написав, що коли життя хоче піднести на вищий щабель, воно знаходить таку можливість у налаштованих на це людях і народах. Я навіть списала цю мудру думку в зошит. Про народи не скажу, бо не нашого це розуму справа і не наше собаче діло.

А от за людей можу, бо я — теж люди. Я хочу піднестися до вершин життя, і я до них піднімуся. А на всі ваші спроби засумніватися в моїх методах відповім: поясніть, чому вибити до ноги цілий народ заради нафти чи ще чогось — можна, а Ліді Олійник увійти до вашої аеліти — зась. Чому людина, яка хоче досягти мети і добути свої п’ять копійок на старість — терорист, а начальство, здобуваючи на старість п’ять мільярдів чи якихось трильйонів, — політик? Є такий анекдот: