Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Наші гайдамаки звернулися до сільських сходів із закликом, на який згодилося йти до полку декілька селян з бувших гусарів, але запитали, чи вони можуть привести інших, відомих їм, товаришів і відомих старшин, отже, й привели. Таким чином, тут ділав подвійний зв'язок із минулої служби в російськім полку – та територіяльно земляцький. Природно, треба було цей зв'язок якнайкраще використати, тому я і призначив ці обидва гуртки до першої сотні – а сотника (еквівалент "ротмістра") Нестроїва – командантом сотні. В цю сотню дав я за бунчужного свого, ще від початку істновання полку, кадрового гайдамаку та ще з ним трьох інших, і в сотні сталося ориґінальне відношення сил: сотник Нестроїв – з поміщиків Полтавщини – вихованець Миколаївського корпусу, отже, ні в якому разі не соціяліст – і лише трохи демократ, але, попавши в середовище "свого" козацтва, яке зразу же попало під соціяльний вплив споріднених із цим козацтвом кадрових гайдамаків, він просто на очах став "лівіти", раніше "термінольогічно", а потім і "психічно". Трохи згодом він зустрівся зі своїм братом, що теж був вступив до нашого полку, але цей не міг витримати ані "соціялізму брата", ні "большевизму" полку та пішов геть.

Щоправда, сотник Нестроїв на перших своїх кроках у полку запропонував був поповнити кінський склад полку шляхом "відібрання пограбованих у поміщиків коней", але не зустрівши від мене одобрення, а від козацтва співчуття, швидко уговкався.

Як би то не було, але міцний кадр в 30 шабель, гарних рубак ще зі світової війни та селян, дістала 1 сотня.

У другу сотню зібрав я всіх старих ще з фронту Гайдамаків, які залишилися в полку, чи то повернулися знову до полку на наш заклик, так що створився осередок в 45 шабель, надійних під усякими поглядами – і соціяльним і національним – хлопців, на чолі з сотником Андрієвським, якого хоч оминула куля, бо він дуже на неї наражувався, але не оминув плямистий тиф, від якого він й загинув у 1919 році, будучи весь час на чолі своєї 2-ої сотні Гордієнківців.

Відділ скорострільців переведено увесь на озброєння "Кольтами" в тороках, як скорострілами більш зручнішими для кінноти. Цей відділ теж складався зі самих майже фронтових Гордієнківців, і я старався приділити до нього на поповнення найсвідоміший національно та соціяльно елемент, бо ж ця сила була головною опорою в бою і, – нема де правди діти, головною опорою... на кожний випадок. Старшини в пол­ку майже нічим не відріжнялися, ані в озброєнні, ані в одязі. Тільки угли з тасьмами на рукавах відзначали тих, що повнили обов'язки сотен­ного, четового і т. д. 3. сотня і 4., в перших днях були тільки проектовані, в команді зв'язку було всього 6: три телефоністи й три телеґрафісти.

На другий день по нашому влаштуванні на помешканню повідо­мили нас телефоном зі штабу дивізії, що на поповнення полку при­значено партизанські відділи полковника Полозова та Полтавський партизанський відділ під орудою сотника Уральських військ Епова.

Про перший з цих відділів згадував я ще в першій частині своїх спогадів. Це було збіговисько російської офіцерні – свавільне, слабо карне і з таким препоганим соціяльним успосібленням, що я просив ґенерала Натіїва, щоби минула мене чаша сія. Та коли наказ про цей приділ до мене "Київських партизанів" повторено, я приїхав інкогніто до їх розташування у "Тираспільських Касарнях". Що це було – тяжко передати. Коні погано чищені, вартові коло них грають у карти. Більша частина "партизанів" у місті по приватних мешкан­нях та готелях. Стан коней, які я перечислив, цілком не відповідав станові людей, яких список, та ще з обов'язковим означенням ранґ і старшинства, був у штабі Натіїва.

Біда! Але на щастя, "Київські партизани" так хотіти бути під моєю командою, як я хотів їх мати в себе.

Тому вони якось виминули приділення до мене і залишилися на­далі для формування в Києві та склали кадри "гетьманського" пере­вороту. До речі, назва "Київські партизани" цілком не відповідала своїм змістом властивости цього відділу. Він же і сформувався в запіллю, мовляв, з українських військ у Житомирі та ніколи не був у запіллю ворога, якщо не числити пізнішої чинности цього відділу проти Центральної Ради як "партизанів"...

Щодо "Полтавських партизанів", то тут справа вийшла трохи інакше. Вони сформувалися самостійно на Полтавщині з полтавців і тоді, коли вже всі українські частини відступили аж за Гребінку. Весь час і самостійно чинили в глибокому запіллю російських військ і щойно потім приєдналися до головної маси українських військ.

На другий день після того, як мене повідомлено про приділ "Полтавських партизанів" до нашого розташування, приїхали кватирієри від них, які, очевидячки, мали ще до того і розвідочну функцію, значиться подивитись, що ми за одні, подібно як це я їздив до "Київських партизанів".

Дивно, як швидко починає ділати певна засада, на якій формуються війська. Висунено принціп добровільництва та вільного найму вояцтва і воно негайно перетворюється в зарібників у ґрупи, "артілі" "ландскнехтів", які вишукують собі кращого "капітана", кращих умов – не несення військового обов'язку перед нацією, а вибачте, праці – не кращого заробітку, бо цей останній мотив ще не був тоді актуальний в наших нових формаціях, тому, що все ж таки люди йшли до них із певного почуття необхідности йти на боротьбу за певну, хоч і для кожного інакше усвідомлену ідею. Також і питань грошевого чи матеріяльного забезпечення не ставили вони в першу чергу, а лише питання певности відносно команданта (персональний принціп), та співзвучности ідеольоґічної (соціяльно-національний принціп) тієї частини, куди йшли, щоб ризкувати своїм життям.

Щоб не було закидів у тенденційности такого освітлення, зокрема з боку читачів галичан, треба пояснити, що Наддніпрянщина тоді була далеко не моноліт; що заверюха революції лише зворушила все, – але не соціяльна, ані національна свідомість, які не були великі; що не було тоді авторітетного проводу і не було тих суґестій, якими держалося Українське Січове Стрілецтво в часи війни, та що вся майже інтелігенція, за малим винятком, була дезорієнтована навалою грізних і катастрофальних подій.

Отже, від "Полтавських партизанів" приїхали їх бунчужний та двох "козаків".

Бунчужний теж Гарасименко,