Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й почаївська! Маринка буде кепкувати з мене.

- А може, й не буде? Звiдкiль, мамо, вам знати про це? - сказав син вже з невдоволенням.

- Отже ж, мати чи не каже правду, - сказав батько i вийшов з люлькою в ротi з кiмнати в свiтлицю i сiв коло стола на ослонi, вкритому килимом. - I менi не хотiлось би брати в свою хату невiстку-шляхтянку. Не хотiлось би менi й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що нова гетьманша не дуже-то любить Україну, а Польщу дуже любить. I гетьман тягне туди ж, до Польщi, - сказав батько.

- А я не тягну до Польщi, а все-таки оженився б з Маринкою, якби вона за мене пiшла, - несмiливо обiзвався син до батька. - Маринка сама по собi, а гетьманша сама по собi.

- Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочується од яблунi. А Маринка з тiєї ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже так важко зiтхає ще заздалегiдь, може, за рiк, може, й за два почала вона важко зiтхати та охати. Це погана прикмета! - сказав батько вже поважно й насупився.

Зiнько примiтив, що батько починає сердитись, замовк, вийшов на ганок, сiв на лавi i задумався. Вiн постерiгав, що матиме багато клопоту, як тiльки Маринка згодиться вийти за його замiж, що йому треба сподiватись великої притичини од старих. Зiнько зiтхнув й сперся лiктем об гратки ганку i втопив очi в небо, в той бiк, де був Суботiв.

Надвечiр другого дня Зiнько сiв на лавцi в ганку i засумував. Маринка виїхала з гетьманшею з Чигирина, i Чигирин став йому немилий.

"Ой, тягне мене, пориває мою душу туди, за гори, де ти пробуваєш, моє серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би менi заборонив батько й мати. Не життя менi на цьому свiтi без тебе в парi! - думав молодий козак. - Осiдлаю коня, поїду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не виїхали з Чигирина", - подумав Зiнько.

I вiн осiдлав коня, побiг в Чигирин, об'їхав гетьманський палац, заглянув в подвiр'я, заглянув в садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрiзь було пусто; нiгде не було видко й душi. Зiньковi здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманськiй оселi.

"Скрiзь, скрiзь пусто, скрiзь мертвота, неначе в гетьманськiй оселi усi вимерли. Тiльки слiди твої живi й милi для мене, моє серце!" - подумав Зiнько, вертаючись додому з засмученою душею.

Щовечора сидiв Зiнько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бiк за горою, де був Суботiв. Мати знала, чого син сидить задуманий, i мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посумує, посумує та й забуде про Марннку.

- Отже ж, пропаде хлопець нi за що, нi про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! - говорила Лютаїха до Демка.

- Цур дурної навiсної! Пропаде... Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччинi, чи в Польщi? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жiноче кодло. А коли який козак i пропав через це, то вiн, певно, поперед того наївся собачої блекоти та й здурiв, а потiм вже й пропав! - кепкував старий Демко.

"Пориває до тебе, молода дiвчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невiстку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити i любитиму, доки й мого вiку. Осiдлаю коня, побiжу в Суботiв смерком... Може, де тебе вгляджу в оселi, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то менi буде легше", - думав Зiнько, поглядаючи на гори, на лiси.

Надвечiр вiн осiдлав коня i поскакав до Суботова. Вже лягома доїхав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бiк майдану мрiла на вищому пригорку проти ясної смужки неба одна церква, по другий бiк неначе тонула в темрявi друга церква на шпилi. Зiнько приїхав до гетьманського двору, оглядiв подвiр'я. Скрiзь було тихо. В палацi вже погасло свiтло, очевидячки, там вже спали. Зiнько повернув коня поза частоколом i пустив його тихою ходою. Вiн заглянув у садок. Свiтло свiтилося в одному вiкнi з самого краю палацу.

"Чи не в неї свiтиться свiтло? I що вона робить тепер? i про що думає? Як менi хочеться побачити її, знати її думки! Перелiзти б через частокiл та хоч заглянути в вiконце..." - подумав Зiнько, але вiн здалеку примiтив, що те вiконце було заслонене заленуватою завiсою.

Зiнько об'їхав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь - неначе знявся з мiсця, як птиця, i полетiв по битому шляху. Зiньковi стало легше на серцi од швидкого руху. Свiже вогке повiтря прохолодило його гаряче лице.

"Ой, коли б тi гетьманшинi iменини швидше, а то моя душа занидiє од довгого ждання!" - думав Зiнько, вже свiтом вертаючись в батькiвський двiр.

Через тиждень старий Демко Лютай послав Зiнька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасi, i звелiв йому прикупити двi пари молодих волiв до плуга. З Зiньком поїхав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому тi воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова.

Купивши двi пари волiв, Зiнько звелiв наймитовi гнати воли додому, а сам збочив з простої дороги i завернув до Суботова. Вже смерком вiн вглядiв верхи суботiвських церков i в його серце защемiло. Кiнь летiв, як стрiла, неначе постерiгав думки свого хазяїна. От i верхи гетьманського палацу мрiють в темрявi, як в туманi! От i садок за домом вирiзується на небi, неначе густi, чорнi хмари облягли палац з трьох бокiв!

"Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманшi в гостi, вступлю смiливо в її покоїв, i, може, побачу Маринку... Гетьман живе на другiй половинi палацу, то,