Читати книгу - "Моє життя та праця, Генрі Форд"

«Детройт—Толедо—Айронтон» і, крім цього, краще робити справи. Тому ми багато разів знижували ціни, але Всесоюзна комерційна комісія відмов­ляла нам у затвердженні. Чи можна за таких умов вважати залізницю діловим підприємством або засобом служіння суспільству?

Розділ XVII. Загальні речі

Ніхто не перевершує Томаса Едісона в далекоглядності та кмітливості. Я познайомився з ним багато років тому, коли працював у «Детройт Едісон Компані» — це було десь близько 1887 року. В Атлантик-сіті відбувся конгрес електротехніків, на якому Едісон, що стояв на чолі цієї науки, прочитав свою доповідь. У той час я саме працював над моїм газовим двигуном і більшість людей, в тому числі моїх колег із електричної компанії, намагалися пояснити мені, що працювати над газовим двигуном означає даремно гаяти час, адже майбутнє належить електриці. Ця критика, однак, не справляла на мене впливу. Я наполегливо працював над своєю ідеєю. Але коли опинився в одному приміщенні з Едісоном, мені спало на гадку, що було б усе ж дуже добре дізнатися, чи дотримується великий знавець електрики тієї ж думки, що майбутнє належить їй. Після закінчення доповіді мені вдалося на хвильку впіймати пана Едісона самого й я розповів йому, над чим працюю.

Він зараз же зацікавився, як і взагалі захоплювався всілякою науковою роботою. Потім я спитав у нього, чи мають, на його думку, майбутнє двигуни внутрішнього згоряння. Він відповів приблизно таке: «Авжеж, кожен легкий двигун, який здатен розвивати більшу кількість кінських сил і не потребує якогось особливого джерела енергії, має майбутнє. Ми не знаємо, чого можна досягти за допомогою електрики, але я вважаю, що вона не всемогутня. Продовжуйте роботу над вашою машиною. Якщо досягнете мети, яку собі поставили, то я вам пророкую велике майбутнє».

У цих словах був весь Едісон. Він сам був осередком електричної промисловості, на той час молодий і сповнений наснаги. Величезна більшість електротехніків нічого не бачила, крім своєї електрики, але їхній вождь тямив із кришталевою ясністю, що одна-єдина сила не в змозі виконати своєї роботи. Тому він і був їхнім вождем.

Такою була моя перша зустріч із Едісоном. Я знову побачив його лише через багато років, коли наш удосконалений двигун уже надійшов у виробництво. Він ще добре па­м’ятав нашу першу зустріч. З того часу я часто бував у його товаристві. Він належить до числа моїх найближчих друзів, і ми нерідко обмінювалися з ним думками.

Його знання майже універсальні. Немає предмета, яким би він не цікавився, і він не визнає в цьому стосунку жодних обмежень. Він вірить, що все можливо, але при цьому не втрачає ґрунту під ногами. Він просувається крок за кроком. «Неможливе» є для нього назвою речей, для виконання яких нам сьогодні бракує знань. Він упевнений, що з придбанням знань нам удасться створити силу, здатну подолати «неможливе». Це раціональний шлях для здійснення «неможливого». Ірраціональний шлях полягає в спробах, що застосовуються без попереднього та ре­тель­ного накопичення знань.

Едісон перебуває лише на шляху до вершини своєї могутності. Цей чоловік ще покаже нам, чого може досягти хімія. Бо він справжній дослідник, бачить у знанні, до якого він невтомно прагне, виключно засіб для досягнення світового прогресу. Він не належить до числа тих цехових учених, які тільки те й роблять, що нагромаджують знання, перетворюючи свій мозок у якийсь музей. Едісон, без сумніву, найбільший дослідник світу і може бути зо­всім непридатним у ділових справах. У ділових питаннях він майже зовсім нічого не петрає.

Джон Берроуз[7] також належав до числа осіб, які вшанували мене своєю дружбою. Я також люблю птахів і жит­тя на селі. Люблю швендяти дорогами та лазити через паркани. На нашій фермі є близько п’ятисот будиночків для птахів. Ми називаємо їх нашими пташиними готелями, і в одному з них, у «Готелі Пончартрейн», будиночку для ластівок, влаштовано цілих 76 «квартир».

Птахи — найкращі товариші. Ми не можемо обходитися без них, без краси та пожвавлення, яке привносить їхнє товариство. Ми навіть потребуємо їх із суто господарських мотивів — як винищувачів шкідників. Єдиний раз, коли я скористався фордівською організацією для впливу на законодавство, справа стосувалася птахів — і мета в цьому випадку, як мені здається, виправдала кошти. «Пташиний білль» Вікса та Мак-Ліна, який вимагав захисту перелітних птахів, все відкладався в конгресі, чекаючи своєї природної смерті. Справжнім прихильникам біллю не вдалося достатньо зацікавити ним членів кон­гресу. Ми стали неявно на захист законопроекту та по­просили кожного з наших шістьох тисяч торгових посередників телеграфувати своєму представнику в конгресі. Нарешті, птахи все ж ніби отримали право голосу, і закон прийняли. Крім цього випадку, ми ніколи не використовували нашу організацію з політичною метою і більше цього не зробимо. Ми дотримуємося тієї точки зору, що наші працівники мають право на самостійну думку.

Але повернімося до Джона Берроуза. Я, звісно, знав, хто він такий, і читав майже все, ним написане, але ніколи не думав із ним зустрітися — до останніх років, коли він став виявляти ненависть до сучасного прогресу. Він зневажав гроші, особливо владу, яку вони дають негідникам для збочення людської природи. Й ось чоловік став пройматися почуттям огиди до промисловості, що дає гро­ші. Він ненавидів шум фабрик і залізниць. Критикував промисловий прогрес і стверджував, що автомобіль убиває здатність розуміти природу. Я дотримувався зо­всім іншої думки. Мені здавалося, що почуття відволікли його на хибний шлях, і я послав йому автомобіль із проханням самому випробувати, чи не послужить він йому засобом для кращого розуміння природи. Цей автомобіль, коли чоловік навчився ним кермувати, докорінно змінив його точку зору. Бо збагнув, що автомобіль усупереч його дотеперішнім поглядам дав йому можливість бачити більше і з того момента, як машина опинилася в персональній власності, майже всі свої екскурсії для відлову птахів, чоловік став проводити, сидячи за кермом. Він не міг не помітити, що під час своїх поїздок більше не змушений обмежуватися кількома милями в околиці, відтак йому стали доступними величезні простори.

Цей автомобіль став початком нашої дружби, чудової приязні. Кожен, хто знає Джона Берроуза, неодмінно стає кращим. За своїм фахом він був професійним натуралі­стом, але не належав і до числа тих, хто почуттями замінює сувору наукову працю. Настільки легко стати сентиментальним серед природи, але добитися справжнього розуміння птаства так само важко, як і справжнього розуміння механічного принципу.

Згодом він зайнявся філософією. Вона стала не стільки натурфілософією, скільки природної філософією — це були широкі тихі думки, це була філософія людини, що провела своє життя в тиші серед дерев. Він не був ані язич­ником, ані пантеїстом[8], але теж не відчував значної різ­ниці між навколишньою природою