Читати книгу - "Сердечна терапія"

Десь просто посидимо, поговоримо. Обіцяю, я не буду вас перевантажувати нашими сімейними проблемами. Хіба мало є інших тем? Свята йдуть, такі дні, мені б хотілося вас привітати... Якщо ви, звісно, не проти.

Яна була не проти. Вона була дуже не проти. І єдине, що наразі стримувало, був її дивний статус такого собі неформального, напівлегального психолога, який зневажив кодекс честі. Хоча... який може бути кодекс у нелегального психотерапевта?!

— Я не проти, — видихнула вона, — тільки вже не сьогодні, давайте завтра. Десь по обіді, якщо маєте час.

— Добре, давайте завтра. Сьогодні якраз іще син обіцяв прийти на Святвечір, та ще й не сам... Ви ж у курсі про Вадика? А завтра — дуже добре. То я вам зателефоную. Тільки... Тільки не ігнорте мене, пліз!

— Добре, — всміхнулася Яна, — не ігноритиму. І не кремуватимуся.

— Не кремпуватимуся! — з усмішкою виправив професор. — До завтра! Дякую вам!

45

Цього разу Антоніна зустрічалася з Тарчинським у невеличкій, майже порожній кав’ярні-підвальчику. Роман виманив її з дому напередодні Різдва «хоч на годинку», сказав, що хоче побачити вдень, якщо вже вона зайнята у Святвечір. Антоніна не стала питати, де і як той планує провести свій вечір — чи піде до когось, чи вдома втупиться у плазмовий екран на стіні його не дуже затишної, хоч і сучасного дизайну квартири. Може, сидітиме за комп’ютером, а може, вип’є чарку і ляже спати без якихось переживань. Не настільки вже він сентиментальний, щоб перейматися самотністю у святкові дні. Хоча... Роки беруть своє, і, може, зрілому чоловікові хотілося б мати коло себе родину, дітей, онуків... А воно ж бо десь є, але він там «збоку здрасьтє», хіба що грошей може їм підкинути. То і йому навзаєм так само — всміхаються за гроші та дякують. А самі десь непогано існують паралельно і без нього. Звісно, а чого ти хотів, коли донька виросла без тебе? Взагалі щастя, що хоч онуків тобі показує!

Не сказати, щоб Антоніна у своїх роздумах дуже жаліла Тарчинського (саму би хтось пожалів!), але з того часу, як зустрілися, не могла про нього не думати. Так уже влаштовані жінки. А тепер знайомець її молодих літ ще й напирає з конкретними пропозиціями і чекає якихось рішень.

Власне, йому легко: намалював собі в голові «план-схему», як у бізнесі, й очікує, чи вона прийме його гру, чи ні. Але ж у будь-якому разі він сам нічого не втрачає. Просто може не знайти. Не знайти такого партнера в справах та в ліжку, як вона. Хоча... Звісно, пошукавши, знайде. Навіть дивно, що він так наполегливо пропонує спільне майбутнє. Може, просто довіряє їй? Але ж має розуміти, що його плани спільного поступу вперед — то все ж таки авантюра. А їй для цього доведеться зруйнувати все, що власноруч ліпила та міцно тримала в руках три десятки літ... А як не склеїться нове життя? Звісно, вона, як ніхто, вміє тримати контроль над чоловіком, який поруч, і її обранець у канаві не опиниться, й «у гречку не стрибне», бо ж вона пильнує... А Роман — ласий шматок, того сторожити, ще і як!...

Антоніна, ще не визначившись із відповіддю, вже чітко усвідомлювала, що у спільному майбутньому з Романом їй розслаблятися не доведеться. Але, може, саме це її і бентежило, вабило, хоч і лякало. Он, пильнувала одного тихого... І здавався таким вірним та закоханим у неї та в роботу, а тепер нате вам — виникла Соня Тю! Ото б і дати йому «по морді чайником» за це, махнути хвостом, хай знає... Але ж і шкода трохи. І його, і себе, і сина, і тих літ разом... І навіщо він поперся на той сайт?..

Антоніна сиділа у своїй машині, занурившись у роздуми, як раптом у скло постукали і дверцята тут же відкрилися.

— Мадам, дозвольте запросити вас на каву! — урочисто промовив Роман.

— Ой, Господи... Я й не помітила, коли ти під’їхав...

— А я не під’їхав, я пішки прийшов, у мене тут за два квартали була зустріч, таке гарне місце зайняв на тротуарі, то тільки з’їду — вкрадуть, — засміявся Роман, — а мені ще туди повертатися у справах.

— Так, Київ стає для водіїв усе страшнішим.

— Та ні, Москва куди як страшніша, — усміхнувся Тарчинський і подав Антоніні руку. — Київський рух після неї — то провінційне катання.

— Недарма ти звідти й утік! — хмикнула Антоніна, вийшла з автівки і пікнула сигналізацією.

Через годину вона знову сиділа в машині, дивлячись, як Роман віддаляється тротуаром. Руки тримав у кишенях довгого пальта, комір піднятий, крок упевнений, але не такий стрімкий, як завжди. Вона й сама не знала, чи правильно вчинила, обливши його холодною водою тверезих аргументів проти поспіху. Хай як їй хотілося спочатку допекти свого професора, але до таких радикальних і необдуманих дій вона була не готова. Тому, коли Роман за столиком раптом звідкись дістав маленьку коробочку з обручкою, вона спершу заклякла, а потім вдарила в нього, мов холодний «душ шарко» зі шланга:

— Ти зовсім з глузду з’їхав?! Даруєш чужій дружині обручку на Різдво?! І ти справді вважаєш, що зараз надінеш мені її на палець і питання вирішено?! І як, ти думав, я її носитиму при живому чоловікові? Набрешу, що сама собі купила, чи прийду, підсуну йому у Святвечір руку з обома обручками під ніс, розповім, що маю коханця із конкретними пропозиціями і попрошу розлучення? Я не знаю, з якими хвойдами ти водився і кого купував на такі понти, але ти, Романе, не жени коней! Я ще не сказала ні «так», ні «ні». Бо я прожила все життя в одному шлюбі, не стрибала з ліжка в ліжко, як ти. — Антоніна притишила голос, щоб не привертати до себе уваги офіціантів у порожній кнайпі. — Не подобається?! А на що ти розраховував? Може, мені вже й додому не повертатися, раз ти такий сміливий? Чи заїдемо твоїм джипом по мої речі, в нього більше влізе?

— Тоню... Ти вже зовсім оскаженіла. Що ти за несамовита жінка така?! — оговтався від першого враження Роман. — Я просто хотів тебе привітати, щось таке подарувати... Звісно, я не наполягаю, щоб ти відразу вирішила, але як людина пряма, вже сказав тобі про свої плани, які