Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Дамір не встигає відповісти, тому що у двері хтось стукає. Він цілує моє волосся і підводиться з ліжка, повністю оголений. Витріщаюсь на його зад і широку спину й розумію, що закохана по вуха. 

Дамір одягає штани та відчиняє двері. Я ж у цей час вкриваюсь ковдрою мало не з головою. 

— Пробачте, що перервав ваш романтік, але нам треба повертатися, — говорить Спартак. Він виглядає злим, і це поганий знак. Вивести цього чоловіка на емоції дуже важко. 

— Щось сталося? — питає Дамір. 

— Сталося, — цідить Спартак. — Борисов хоче тебе бачити. 

Почувши прізвище власного батька, у мене перехоплює подих. Дамір також хмуриться. Мабуть, не розуміє, що це за терміновість така. Або ж навпаки, розуміє. 

— Ти можеш залишитися тут. Спартак пізніше тебе привезе, — говорить, зачинивши двері, і я бачу, як різко змінився його настрій. 

— Ти думаєш, Борисов знає, хто я? — питаю схвильовано.

— Я не знаю. Будемо сподіватися, що ні, — Дамір одягає футболку і куйовдить волосся. Він збирається залишити кімнату, але в останній момент зупиняється і повертається до мене. — Не хвилюйся. Я не віддам тебе йому. 

Він цілує мене так, наче ми більше ніколи не побачимось. Дамір йде, а я ніяк не можу заспокоїтися. Я не хочу бачити свого біологічного батька. Відчуваю, що ця зустріч нічого хорошого мені не принесе. Якщо всі ці роки Борисов не знав про моє існування, отже, і моя історія народження не надто приємна. 

Одягаюся швидко, тому що не хочу гаяти жодної хвилини. Було б добре прийняти душ, але часу на це немає. Спартак вже чекає на мене в коридорі, і сьогодні він вперше не відпускає свої жарти, а залишається абсолютно серйозним. 

— Пішли, поснідаєш, а тоді поїдемо, – говорить, поки йдемо до виходу. 

— Я не голодна. Давай вже поїдемо, — прошу. 

Спартак розглядає мене не надто радісним поглядом і киває. На вулиці ллє як з відра, тому водій підганяє автівку практично до входу. Навіть частки секунди вистачає, щоб ми зі Спартаком промокли. Він зачиняє мої двері, а сам сідає спереду. Я одразу помічаю позаду ще один автомобіль з кортежу Воронова. Не важко здогадатись, що охороняють всі ці люди саме мене. 

— Усе настільки погано? — питаю, поки їдемо кам'янистою дорогою у бік траси. 

— Давай Дамір сам тобі все пояснить, коли від Артура повернеться, — говорить Спартак. — Ми самі нічого не розуміємо, але те, що твій татко так несподівано викликав Дама — вже погано. 

— Він може щось йому зробити? — питаю злякано. — Борисов Даміру? 

— Не думаю, — тут Спартак хмикає. — Борисов планує передати все правління Даміру. Йому невигідно його вбивати. 

Від слів чоловіка у мене мороз шкірою. Я не знаю, чого очікувати і як бути далі. Єдине, що розумію: дуже сильно боюсь за Даміра. Він непомітно став частиною моєї душі. Сильний, впевнений у собі, харизматичний. Монстр, якого я дико боялась, а тепер ладна боротись за його життя.