Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Наступного ранку прокидаюсь якоюсь знервованою. Спочатку думаю над тим, що краще одягнути на цю зустріч, а потім взагалі вагаюсь, чи не скасувати мені все. Просто у мене такі великі сподівання на цей вечір. А що, коли в Артура все якраз навпаки? Можливо, він хоче раз і назавжди все закінчити? Ну а квіти – це такий собі прощальний подарунок… 

Вирішую надто сильно не чепуритися, адже уявлення не маю, куди ми поїдемо. Одягаю темні вузькі джинси, білу блузку і босоніжки на підборах. Волосся збираю у хвіст, а кілька пасм залишаю спадати на плечі. 

Рівно о шостій залишаю квартиру, і, поки їду ліфтом вниз, серце в грудях гупає все сильніше. Мені страшно – і це факт. Я не знаю, чого чекати. Хочу, щоб усе закінчилось якнайкраще для нас усіх, але чи буде так… 

Біля під'їзду на мене вже чекає автомобіль Артура і Давид поруч з ним. Чоловік відлипає від крила, на яке спирався до мого приходу, і стримано мені усміхається. 

– Привіт! Ти пунктуальна, – говорить.

– Не люблю запізнюватись, – кажу.

Давид відчиняє для мене задні двері та чекає, поки сяду всередину. Я не знаю, куди ми їдемо і що буде далі, але дуже хочу, щоб усе закінчилося добре. 

– Як Надя? – питаю, тому що мовчання мене ще більше напружує. 

– Грається з Лакі та навчається, – відповідає Давид. – Скоро їй у перший клас. Треба зібрати все необхідне. Підготуватись. 

– І то правда, – кажу. – А куди ми їдемо? А то я навіть не запитала… 

– Скоро дізнаєшся. Ще кілька хвилин, – усміхається Давид, а я ще раз вдихаю і видихаю. 

Коли автомобіль зупиняється на стоянці готелю, я нічого не можу зрозуміти. Навіщо Артуру зустрічатися зі мною в готелі?

– Ходімо, до ліфта тебе проведу, – Давид відчиняє для мене двері, допомагає вийти на вулицю, а тоді киває, щоб йшла за ним до входу. Мені нічого не залишається, як слухатись. Якщо вже погодилась приїхати – треба робити те, що він говорить. 

Ми заходимо у хол, де доволі багато людей, і одразу прямуємо до ліфта. Мовчки чекаємо, коли він приїде. Коли заходжу всередину, Давид натискає кнопку останнього поверху і, помахавши мені на прощання, відходить, коли двері зачиняються. 

Вгору їду одна. Долоні пітніють, тому витираю їх об штани. Сама не розумію, чому мені так страшно. Це ж Артур попросив про зустріч, не я. А відчуття таке, що повна відповідальність за цю зустріч лежить на моїх плечах… 

Двері ліфта відчиняються, і я виходжу в… ресторан… Тут багатолюдно, але мене найбільше не вони захоплюють. Цей ресторан повністю зі скла. Всі стіни скляні, і таке відчуття складається, що ми зараз на вершині світу. Краса така, що подих перехоплює. Навіть про Артура на кілька секунд забуваю. 

– Доброго вечора! У вас замовлено? – питає офіціантка, а я розгублено завмираю. 

– Мене Даша звати, – випалюю. – У мене тут зустріч з Артуром Корсаковим.

– Пройдіть за мною, – вона усміхається і, здається, не збирається мене проганяти. Ми залишаємо головний зал і заходимо в окремий, де всього один столик. Я бачу пляшку з вином, запалену свічку. Все нагадує романтичну вечерю, але ж це зовсім не так. – Артур Вікторович з'явиться через кілька хвилин.

Дівчина йде, а я не можу втриматись і прямую до вікна, яке тут на всю стіну. Внизу все місто як на долоні, переливається різнокольоровими вогниками. Роздивляюсь цю красу і зовсім забуваю про Артура. 

– Тобі подобається тут? – його голос викликає сотні мурах по шкірі. Здається, я сильно скучила за ним. Навіть сильніше, ніж думала. 

– Дуже, – розвертаюсь до нього обличчям і забуваю як дихати. Артур зовсім близько. Також не зводить з мене погляду і шукає щось у моїх очах. Не знаю тільки що… – Про що ти хотів поговорити? 

– Давай спочатку повечеряємо. Розмови почекають, – Артур подає мені свою руку, і я… приймаю її. Він проводить мене до столика, відсовує стілець і чекає, поки сяду. 

Офіціант приносить нам страви, від яких кімнатою розносяться неймовірні аромати. Я дуже голодна, але не впевнена, що зможу з'їсти хоча б шматок під його прямим поглядом.