Читати книгу - "Хаврор для короля Зберегти твоє життя, Лада Астра"

Глава 23

    Я сіла і взялася за голову. 

– Мені вже здається, що це не Яшка загубив свою свідомість а я. І тепер блукаю в якихось альтернативних світах де відбуваються от такі незрозумілі речі. Як Яшка міг бачити Вальмірію? Вона ж сутність. 

– Ді, Вальмірія це Елоїза. Тобто вона використовує її тіло, – пояснив Моно чи тепер мені його по іншому треба звати?

– То це виходить, увесь цей час на Відборі була Вальмірія?

– Виходить що так. Я не можу її відчувати у тілі, але я тепер точно впевнений що Елоїза це вона. Тепер і Жрець це підтвердив. 

– А що тоді з Саврогом? – все ніяк не могла все скласти воєдино я. Мозок відмовлявся це все сприймати серйозно. Моно проклятий король, а Елоїза не Елоїза, а божевільна сутність?

– Спогади Яшки відновлуються поступово і не чітко, але я вже зараз можу сказати, що вони скоріш за все співпрацювали між собою, – промовив Жрець із закритими очима.

– Так, таке цілком можливо. Ми ж і самі по суті своїй є темними сутностями та можемо входити у контакт з різними ось такими демонами. Вони інколи і зі мною виходять на зв'язок та мені це не потрібно, тому повне ігнорування відводить їх від мене. Певно, Вальмірія хоче повернути собі королівство, – пояснив Моно.

– Темними сутностями, – протягнула повільно я. – То ось що Рейнар відчув, коли я доводила Елоїзу до сказу! Це був не Саврог а Вальмірія! І так як це все таки душа, вона по іншому відчувалася ним. А як же тоді Саврог залишався увесь цей час не помітним?

– Скоріш за все це стало можливим, бо він перебував в середині самої Вальмірії. Вона могла тільки добровільно його в себе прийняти і таким чином сховати його за подвійними, так би мовити, дверима, – знов пояснив Моно. Ти диви який говіркий став.

– Моно, чому ти про це раніше мені не розповів, чому мовчав увесь цей час? Ти ж бачив, що відбувається?

– Такі речі не так просто розповісти Ді. Та я і не міг припустити, що Вальмірія це Елоїза. Тільки сьогодні це зрозумів… Ми з нею лише декілька разів пересікалися за всі ці роки і то не в цьому світі. Я був певен, що вона, так само як і я, страждає знову і знову проживаючи свою смерть. Я не знав про її плани по захопленню королівства. Та вона ж могла бути ким завгодно на цьому етапі, навіть дитиною малою. 

– Треба було розповісти Моно, може нам би раніше все склалося в голові. Я ж навіть подумати не могла, що таке взагалі можливо. 

– Коли ти розповіла свій сон, я зрозумів, що вона замішана в це все. Але Вальмірія могла бути ким завгодно, навіть чоловіком якимось. Це теж можливо при бажанні. Я розумів, що треба у всьому зізнатись, але не міг наважитись. Надіявся, що це лише мої припущення, яким і доказів тоді не було… – виправдовувався Моно та я його перебила.

– Не міг наважитись? Серйозно Моно? А зараз… Я зараз тут тільки час з вами втрачаю. Треба знайти Рейнара і все йому розповісти! – вигукнула я і кинулась до дверей. 

– Ді, почекай, – зупинив мене голос Моно. Я обернулася та побачила, що він бере щось із саквояжу і кладе собі у карман а потім рішуче направляється до мене.

– Все, я готовий, можемо йти, – сказав він, опинившись поруч зі мною.

– А ти куди? Тобі ж не можна кімнату покидати, – здивувалася я його рішучим намірам.

– Зараз це вже не важливо Ді. Треба її як найшвидше зупинити. Тільки я зможу все пояснити Рейнару. Та і Вальмірія небезпечна. Пора виправляти свої помилки.

    В покоях Рейнара ще не було, а це значить він, або ще не повернувся з побачення, або вирішує інші нагальні справи. Трансляція, як я знаю, йде зазвичай із затримкою у півгодини. Візорам теж необхідно обробляти інформацію. Я записала термінове повідомлення йому на сонар: “Рейнар. Жрець знайшов Яшкину свідомість. Я знаю, хто стоїть за цим всим.” Але відповіді ніяк не було. Пройшла година, а від Рейнара жодної звістки. Чомусь в середині мене почала розвиватись паніка. Він може зараз знаходитись зі своєю потенційною вбивцею і не здогадуватись про це. А що, якщо вона йому щось підсипе чи ще щось таке зробить?

– Моно, нам треба відшукати Оттара. Він допоможе знайти короля! – осінило мене. 

    Ми спустились на канцелярський поверх і почали пошук потрібного кабінету серед безкінечної кількості однакових дверей. Та раптом, переді мною відчинилися двері і останнє, що я пам'ятаю, спалах. А потім темрява і забуття. 

– Ді.

– Ді, прийди до тями…

– Ти чуєш мене, – нав'язливо шепотів хтось і смикав мене за руку. 

  Я повільно відкрила очі і розгледіла в напівтемряві Моно. 

– Що… що трапилося? –  прохрипіла йому я. Голова так сильно боліла, що важко було сфокусувати погляд.

– Та викрали нас мабуть, – спокійно повідомив він мені. 

– Ого, – все що могла сказати я. Спробувала підвестись та мене добряче так смикнуло назад.

– Магічні кайдани, – пояснив Моно.

– Міг би і раніше сказати, – пробурчала я, а потім роздивилася таки де ми. – Це що? Печери Смути?

– Саме вони. Ді, я тобі зараз щось дам, а ти запустиш його в разі необхідності. Він потужний. Я сам його робив, тому він і в замку записав би, але там пам'яті мало, – прошепотів Моно і передав мені в руки жука.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍