Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

- Яночко, в сучасному світі принців та принцес лишилось зовсім мало, і їх нема в нашій країні, - м'яко промовила я. – Бабуся, швидше за все, хотіла сказати, що такому достойному чоловікові, як твій дядько, просто необхідна достойна жінка!

 Судячи з того, як фиркнула Вітася, достойною вона вважала не мене, а себе саму. Ну, хто б сумнівався! Одна біда, чомусь ніхто не хотів брати до уваги її авторитетну думку.

- І він таку знайшов, - Олена Володимирівна також опустилась на коліна поряд з дитиною. – Бачиш, сонечко, яка в твого дядька дбайлива наречена?

Яна, нарешті побачивши бабусю, перебралась в її  обійми, даючи мені можливість піднятися. Я встала на ноги, правда, без особливого бажання, чомусь думаючи, що краще б знову повернутись до Яночки та подарувати їй хоча б крихти материнського тепла. Ні, все ж таки Дана надто грубо спілкувалась з власною дитиною, наче й не задумувалась про те, наскільки її поведінка може нашкодити доньці.

Я відчула, як хтось обіймає мене за талію, притягує до себе, і з полегшенням зрозуміла, що знов опинилась в обіймах Данила. Впертись лобом йому в плече і дати собі можливість розслабитися – це саме те, чого я більше всього хотіла в цю секунду.

- Ти все чула? – тихо запитав Котовський, погладжуючи мене по спині, наче я, як маленька дитина, збиралась розплакатися.

- Чула, - шепотом відповіла я. – Пробач.

- За що?

- За те, що ти повинен був це все вислухати, - мені хотілось додати, що цей дурний розіграш може коштувати сім'ї Котовського надто дорого, але присутність Вітасі не дозволяла про це навіть заїкнутися. Я затихла, насолоджуючись обіймами Данила, і вперто кусала губи, не дозволяючи собі навіть подумати про втечу. Чи про прохання звільнити мене від неприємної повинності терпіти його родичів.

Олена Володимирівна підхопила Яночку на руки і, притиснувши до своїх грудей, понесла кудись геть, в вітальню. Судячи з тупоту дитячих ніг, туди ж побігла і Аня.

- На кухні би прибрати, - протягнула Вітася, намагаючись привабити до себе увагу. – Я зараз все зроблю…

- Не треба, - не втрималась я. – Відпочивай, Віталіно. Ти ж тут гостя. Я сама все зроблю.

Вітася смикнулась. Навряд чи вона так сильно хотіла мити посуд та прибирати зі столу, скоріше за все, просто здивувалась тому, з якою легкістю я, стороння жінка, яка в цьому домі ніколи раніше не бувала, обізвала її гостею, а на себе взяла обов'язки хоч тимчасової, але все-таки господині.

Я неохоче вивернулась з теплих обіймів Котовського і кивнула в напрямку вітальні, де була його матір.

- Певне, їй потрібна буде допомога?

- Так, ти права, - погодився він, явно неохоче розтискаючи руки. – Я скоро повернусь.

- Так, дякую, - кивнула я. – Ти в порядку?

Котовський м'яко посміхнувся і нарешті відступив від мене, щоб досить бадьоро покрокувати в вітальню. Звідти вже доносився його голос: чоловік говорив щось чи племінницям, чи матері, але я так і не змогла розібрати слова.

Дивно, але ці кілька фраз, якими ми, відчувши потребу в людському теплі, перекинулись, на певний час забувши про те, ким прикидались, змусили мене відчути себе реально близькою для Котовського людиною. Може, це була всього лиш смішна ілюзія, від якої зовсім скоро доведеться позбуватись, але тепер з Данила злетіла маска ідеального і тієї д миті неіснуючого чоловіка, і я почувала себе куди більш розслаблено та вільно.

Все ж, в нього були свої переживання, свої сімейні труднощі, свої проблеми. Сестра ось, яка, здається, плювати хотіла на потреби дітей і на те, яку шкоду вона своїми вчинками може нанести тій самій Яночці… Ні, точно, я вперше в житті відчула по відношенню до чоловіка бажання просто бути поруч і допомогти.

Чи могло це нас зблизити? Було б дуже дивно, якби я сказала, що ні.

- І все-таки, я допоможу! – виникла наче нізвідки Вітася. Її бадьорий, трохи неприємний голос буквально видер мене з пелени власної задумливості. Я смикнулась, вскинула голову, швидко заморгала, намагаючись сфокусувати на ній свій погляд, і спробувала відповісти якомога спокійніше.

- Я ж сказала, не варто.

- Ну що ти! – Вітася бадьоро посміхнулась. – Ми ж тут обидві – свідки чужого скандалу… Дві жертви, так би мовити.

Я ледь стрималась, щоб не закотити очі. Жертва вона, аякже! Тим не менш, довелось слідувати за Вітасею, що вже аж надто бадьоро пішла у напрямку кухні. Сергій Петрович, що все ще знаходився там, ледь не поперхнувся бутербродом, який швиденько собі зробив, при вигляді жінки, і Віталіна миттю забула про те, що збиралась мити посуд.

- Дядьку Сергію! – вирішила вона тут же продемонструвати, наскільки добре знайома з батьками Данила. – Може, вам чого-небудь зробити? Чайку, кави? О! Після такого вам, напевне, треба чогось міцнішого…

Благаючий погляд "свекра" змусив мене винувати посміхнутись. Сергій Петрович – про це знала навіть я, тому що Олена Володимирівна ледь не з порога повідомляла про це всім жінкам, що мали право розпоряджатись на кухні, - ніколи не пив алкоголь, а через проблеми з тиском замість чаю та кави обирав зазвичай звичайну воду, сік чи компот. А через свій характер, м'який, коли справа торкалась побутових питань, він ніколи не вмів відмовити тим, хто бажав його пригостити.