Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 41

Поліна

Наступний день пройшов досить спокійно. Ароматна гаряча кава під приємні теревені з подругою вранці. Смачний обід, який приготували разом. А ввечері Гена, як і обіцяв, разом зі мною відвіз Лів в аеропорт. Ну а потім він запросив мене в дуже милий та тихий ресторанчик на березі Дніпра.

Поряд з цим чоловіком якось забуваються всі негаразди та проблеми. Просто, стає затишно й спокійно. Ось так як зараз,  спостерігаючи за його плавними та водночас впевненими рухами, теплою та привітною посмішкою. 

Він відкинувся на спинку стільця і уважно поглянув на мене.

- Ти майже нічого не куштуєш! - констатував він. - Не смачно?

- Дуже смачно! - запевнила я.

- Думаєш про роботу? - здогадався.

- Так! - з сумними нотками в голосі відповіла. 

- Робота ж не найголовніше у житті! Я це зрозумів, коли познайомився з тобою!

- Маю надію, що не відволікаю від мети! 

- Просто мета змінилася! - він відпив вино з свого келиха.

- Ти все ще хочеш помститися моїй рідні?

- Знаєш! На початку, тоді шість далеких років тому, мені здавалося, що помста це головна рушійна сила моїх досягнень і найголовніша мета мого життя. Десь навіть думаю, що я досяг успіху в значній мірі завдяки твоїм родичам. Тож, в чомусь, навіть вдячний їм! А щодо Соні, то Данієль точно не той чоловік, який здатний зробити її щасливою. В неї ще все попереду!

- Як не сумно це звучить, але я теж! Можливо, якби не Клара, я б виросла інфантильною дівчинкою, яка усе життя чіплялась би за батька! А зараз, розумію, що не пропаду і без його грошей та його компанії.

- Чому так скептично? - він знову уважно поглянув на мене.

- Ну… - я зам’ялася, чи варто зараз розповідати про це. - Хоча б тому, що нещодавно батько змінив заповіт. Згідно документу всі його кошти, акції чи то активи переходять до Клари та її синочків. Думаю, скоро і в компанії будуть кардинальні зміни, щодо керівного складу. 

- Тобто, щойно ти стабілізуєш компанію, виведеш її більш-менш з боргів, як тебе змінять?

- Так! - задумливо відповіла. - Не можу сказати, що від цього моє життя кардинальним чином зміниться. А що це означає для тебе? - тепер вже я зосередилася на його обличчі.

Він гірко посміхнувся, його вилиці напружилися, поклав виделку на стіл.

- То ти вирішила, що я з тобою через те, що ти донька Тамрицького?

- Це не так? - а серце пропускає удари.

Якось занадто прикипіла душею до цього чоловіка. Навіть не перебільшу, якщо скажу - закохалася в нього. А зараз, неначе в режимі очікування, що він ось-ось встане з-за столу, подякує за вечерю і піде, і не лише з ресторану, а й з мого життя теж. Чи треба зауважувати, як сильно цього не хочу? Думаю, що немає сенсу…

Ось я ще мить тому була заможна пані, можливо навіть в подальшому майбутня наречена, або хоча б жінка, яку можна використати в своїх інтересах, для помсти наприклад, щоб прибрати до рук решту компанії. А зараз я звичайна пересічна дівчина, нічим не ліпша за рядову працівницю чи секретаря. Тільки й того, що з гучним прізвищем.

- Ні, це не так! - вимовляє кожне слово з натиском. - Ти мені сподобалася до того, як я дізнався хто ти! Звичайно, коли це відбулося, я ще вагався, чи варто щось відчувати до доньки найзапеклішого конкурента, але почуття перемогли здоровий глузд. І мені зараз дійсно прикро, якщо ти подумала, що я тут заради твого статусу чи коштів. Ще є сумніви?

- Немає! - чесно відповіла й видихнула з полегшенням. 

Ви скажете; “Дівчино! Так легко повірила?!” 

“Так!”; відповім Вам не замислюючись. 

Є те, що просто відчуваєш. 

Навіщо тоді запитувала? 

Бо мені це було потрібно почути! Що  він зі мною не “тому що”, а “попри все”!  Що не відмовиться від мене так легко, щойно я стала не зручною чи не вигідною, чи перестала приносити користь… 

- Ти мені потрібна. - ніжно продовжує. - А всі інші негаразди вирішимо по ходу їх виникнення! 

- Добре! - киваю, а в грудях розпускається ще одна квітка - квітка вдячності.

- Я обіцяв назвати ім'я того хто весь час зливав мені всю важливу інформацію. 

Отже все ж таки запам’ятав. І не докоряє мені, що я тут аби дізнатися хто ж ця людина. Він більш шляхетний ніж я. Навіть прикро стало за озвучене мною побоювання щодо заповіта. 

- Напевно, це вже не важливо! - знову зам’ялася я. 

- Ти так просто поступишся? Доведеш Кларі та її синам, що ти нічого не варта? Остання битва ще не програна! - спробував підбадьорити Клемков.

А й дісно! Невже я так легко визнаю свою поразку? Далі що? Знову втікати!? Ні! Я вдома! І я буду боротися до кінця!

- Ок! Хочу знати хто це! - в моїх очах спалахує азарт.

- Олена - секретарка твого батька.

- Вона? Тихоня, яку ніколи не чути і не видно? Але навіщо їй так ризикувати? В неї є дитина, вона могла просто втратити роботу, якби про це хтось дізнався! Чомусь думала, що це Майкл чи принаймні хоча б  Діана - моя двоюрідна сестра, яка працює в цій же фірмі. 

- А Діана теж була не проти стати інформатором і не тільки ним! - його вираз обличчя змінився, наче щойно скуштував щось бридке чи гірке. - Але я не звик мати з такими справу. Мене не цікавлять пішаки, які мітять одягнути на себе корону королеви! 

- Мені цікаво знати, що спонукало Олену стати шпигункою, вона ж пропрацювала у батька стільки років. Її ніхто не ображав. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍