Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

26.1

Я себе вела, відверто кажучи, як розбещена дитина, котра звикла отримувати всі свої забаганки відразу, тільки щось прийде на думку. І хай бережеться той кому заманеться мені відмовити - буде така істерика, що легше зірку з неба дістати аніж зі мною сперечатися.

Батько, на диво, сидів мовчки і терпів усі мої провокаційні випади. Я навіть руками їла, знехтувавши столовими приборами. Нечуване неподобство виявила таким чином. А таточко, сидів сердито свердлив мене поглядом та пихтів. 

Та що це за такі серйозні гості, що мені не вказано на своє місце. Аж цікаво, чому таточко такий терплячий.

Мама ж, навідміну від тата, сиділа мовчки, впринципі нічого нового, звичайна її поведінка. Відрізнялося від усього звичайного, правда те, що вона точно була задоволена, тим що я вже вдома, та з якоюсь дивною сумішшю емоцій на мене поглядала. Так як вона доволі рідко проявляла свої емоції взагалі, то цей її стан можна було назвати феєрверком у тихому нічному небі.

Горе наречений вже відверто посміювався над моїми витівками. Спочатку він намагався тримати образ серйозного та непохитного господаря життя, але дуже швидко це йому чи набридло, чи я надто старанно виводила усіх на емоції. 

Невідомо, але ситуацію розрядила, вже не сиділи похмурі та серйозні. Ну принаймні не всі похмурі, батько не враховується, він то мене по голові не приголубить після сьогоднішнього вечора.

Ще були присутні чоловік та жінка, віку моїх батьків. Але добре їх роздивившись зрозуміла - вони не подружжя, та не батьки молодого чоловіка. 

А горе наречений, чи залицяльник за своїм виглядом був трохи старший, так на років п'ять за мене, а може і більше. Так що хлопцем його не особливо назвеш, скоріше молодим чоловіком, доволі привабливим чоловіком.

Так, стоп. Це чому я його тут розглядати розпочала? Так, не буду сперечатися, симпатичний, тут не забереш, а коли посміхнувся, то так взагалі можна попливти втративши голову. 

Але на щастя, чи на жаль, вже не знаю і як всю цю історію охарактеризувати, та все ж таки у мене вже є істинна пара. Мій Яр, мій коханий Барсик. Так що чарівність нашого гостя на мене не діяла, та не мала того впливу на котрий мабуть очікували всі присутні.

Правду кажуть - зустрівши істинне кохання вже не бажаєш розмінюватися на дрібні інтрижки.

Незнаю скільки б ще часу зайняв весь мій показовий виступ, який розпочав перетворюватися на цирк норовливої дитини, але перервав усе Северин.

Мій братик вдома. Як же я за ним сумувала. І напевно він один відреагував так як мали б відреагувати усі мої рідні люди.

Северин зайшовши до вітальні на мить оторопів побачивши мене за столом. Потім кинувся, мало не швидким бігом, до мене та загріб у свої обійми. Він так сильно мене обіймав та притискав до себе що я мало не задихнулася.

- Ліза, сестричко, нарешті ти вдома... - який же він сильний, і як же я його люблю.

- Братику, ти мене задушити хочеш?

Я розумію, що він за мною сумував, та переживав. І так на душі приємно розтікалося тепло, адже мене не забули, і на мене чекали. Що я не втримала і пустила сльозу, хоч і повторяла собі що не буду плакати, принаймні тут у всіх на очах. А коли залишуся на одинці із самою собою можна і дати волю всім емоціям та переживанням.

- Все ж таки, у нас вийшло... - бурмотів мені на вушко притискаючи до себе.

Правда я ніяк не могла зрозуміти, що вийшло? І кого це у нас? Щось я розпочинаю заплутуватися. Що тут за дичина відбувається?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍