Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

запала тиша. Метів не можна уривати просто так, а Банкрофтові було важко витримувати мою неповагу. Я згадав дерево за тенісними кортами. Без сумніву, Ортеґа, якби була поряд, зраділа б.

— Це такий хід, пане Ковач. Лише хід.

— Хід? Проти Ортеґи?

— Саме так, — Банкрофт відкинувся назад. — Лейтенант Ортеґа чудово показала свої упередження, ледве ввійшовши до цього будинку. Вона була вкрай недбала і непоштива. Я запам’ятав це, захотів за це відплатити. Коли в короткому списку, наданому мені Уму, знайшовся чохол Еліаса Райкера, іпотеку на резервуар якого сплачувала Ортеґа, я вирішив, що цей хід — мало не вияв карми. Він напросився сам собою.

— Трохи по-дитячому як на людину вашого віку, хіба ні?

Банкрофт нахилив голову.

— Може, й так. Втім, чи пам’ятаєте ви такого собі генерала Мак-Інтайра з Командування посланців, мешканця Світу Гарлана, якого знайшли з випущеними нутрощами та без голови в особистому літаку за рік після Інненінської різанини?

— Туманно, — я завмер, згадуючи. Але, якщо Банкрофт може гратися в контроль, то я теж можу.

— Туманно? — Банкрофт звів брову. — А мені здавалося, що ветеран Інненіну аж ніяк не може не пам’ятати смерті командира, що керував усім тим фіаско, людини, чию халатність багато хто називає справжньою причиною всіх тих реальних смертей.

— Мак-Інтайра повністю виправдала слідча комісія Протекторату, — тихо промовив я. — Ви хочете щось цим сказати?

Банкрофт знизав плечима.

— Лише одне: виглядає на те, що його було вбито заради помсти, попри винесений судом вердикт — по суті, безглуздо, бо цим неможливо було воскресити загиблих. Дитинність — досить поширений гріх серед людей. Можливо, нам не слід так квапитися з засудженням.

— Можливо, — я підвівся й підійшов до дверей оранжереї, а тоді визирнув назовні. — Що ж, тоді не вважайте, ніби я когось засуджую, проте чому ви не сказали мені, що стільки часу проводите в будинках розпусти?

— А, юна Елліотт. Так, Уму мені про це розповідала. Ви серйозно думаєте, що її батько мав якийсь стосунок до моєї смерті?

Я обернувся.

— Ні, зараз — ні. Ба більше, я серйозно вважаю, що він не має жодного стосунку до вашої смерті. Але я згайнував дуже багато часу, з’ясовуючи це.

Банкрофт спокійно подивився мені в очі.

— Вибачте, якщо мій інструктаж виявився недостатнім, пане Ковач. Ніде правди діти, я частково проводжу дозвілля, платно знімаючи сексуальну напругу, як у реалі, так і в віртуалі. Або, як ви надзвичайно елегантно висловилися, в будинках розпусти. Я вважав це не надто важливим. Також я проводжу частину свого часу, потроху граючи в азартні ігри. А інколи — за ножовими боями в невагомості. Усіма цими заняттями я міг би нажити собі ворогів, так само, як і більшістю своїх ділових інтересів. Мені не здавалося, що у перший ваш день у новому чохлі на новій планеті вам варто докладно розповідати про моє життя. Де б мені слід було починати? Натомість я розповів вам про контекст цього злочину й запропонував поговорити з Уму. Я не очікував, що ви заведетеся після першого доказу, як теплова голівка самонаведення. І не очікував, що ви будете руйнувати все, що стане на вашому шляху. Мені говорили, що Корпус посланців славиться витонченістю.

Із цієї точки зору він мав рацію. Вірджинія Відаура розлютилася б, вона б, мабуть, одразу стала на бік Банкрофта й чекала на можливість нам’яти мені вуха за жахливу незграбність. Щоправда, ні вона, ні Банкрофт не дивилися в обличчя Вікторові Елліотту того вечора, коли він розповідав мені про свою родину. Я проковтнув різку відповідь і пригадав усе, що знав, намагаючись вирішити, як багато можна розповісти.

— Лоренсе!

Міріам Банкрофт стояла просто під оранжереєю з рушником на шиї й ракеткою під пахвою.

— Міріам, — у Банкрофтовому голосі відчувалося щире благоговіння, але більш нічого я в ньому не вловив.

— Я повезу Налан і Джозефа у «Гудзонів пліт» на підводний обід. Джозеф ще ніколи на такому не бував, а ми його вмовили.

Вона позирнула на Банкрофта, тоді на мене, а тоді знову на Банкрофта.

— Поїдеш із нами?

— Може, згодом, — сказав Банкрофт. — Де ви будете?

Міріам знизала плечима.

— Насправді я ще не визначилася. Десь на палубах правого борту. Можливо, у Бентона?

— Гаразд. Я до тебе приєднаюся. Загарпунь мені остенем королівську макрель, якщо трапиться.

— Слухаюся, — вона торкнулася скроні ребром долоні, кумедно віддаючи честь — ми обоє аж несподівано всміхнулися. Міріам завагалася й зупинила погляд на мені. — Вам подобаються морепродукти, пане Ковач?

— Мабуть, так. Мені практично ніколи було потурати своїм смакам на Землі, пані Банкрофт. Досі я їв лише те, що може запропонувати мій готель.

— Добре. Можливо, коли вам їх захочеться, — двозначно промовила вона, — ми побачимося ще й з вами?

— Дякую, але я в цьому сумніваюся.

— Добре, — радісно повторила вона. — Лоренсе, постарайся більше не затримуватися. Я не зможу сама перешкодити Марко докучати Налан. До речі, він кипить од гніву.

Банкрофт гмикнув.

— Зважаючи на те, як він сьогодні грав, я не здивований. Якийсь час я думав, що він це навмисне.

— Точно не в останньому геймі, — сказав я невідомо кому.

Банкрофти зосередилися на мені: він — непомітно, вона — схиливши голову набік і з раптовою широкою усмішкою, яка надала їй несподіваної схожості з дитиною. Я на мить зазирнув їй у вічі, і вона, піднявши одну руку, якось трохи невпевнено торкнулася свого волосся.

— Кертіс, мабуть, уже подав лімузин, — сказала вона. — Маю іти. Приємно було побачити вас ізнову, пане Ковач.

На очах у нас обох вона пройшла моріжком, погойдуючи тенісною спідницею. Навіть якщо врахувати Банкрофтову очевидну байдужість до дружини як до сексуальної істоти, гра слів, до якої вдалася Міріам, була надто близько до межі пристойності, щоб мені сподобатися. Я мусив заповнити чимось тишу.

— Скажіть-но мені дещо, Банкрофте, — промовив я, не зводячи очей з постаті, що віддалялася. — Не хочу видатися непоштивим, але навіщо тому, хто одружений з нею й вирішив залишитись у шлюбі, проводити час, цитую, «платно знімаючи сексуальне напруження»?

Я невимушено обернувся й побачив, що він дивиться на мене порожнім поглядом. Кілька секунд він мовчав, а тоді заговорив з обережною м’якістю в голосі.

— Ковачу, ви коли-небудь кінчали жінці на обличчя?

Стримувати емоції у Корпусі навчають дуже швидко, але часом трапляються випадки, коли броню пробиває, і навколишня реальність починає здаватися головоломкою, що ніяк не складається. Я ледве встиг відвести погляд, щоб не видати емоцій. Ця людина, старша за всю історію людства на моїй планеті, зверталася до мене з цим запитанням. Він