Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

готелю. З його губ мало не зірвався крик, але в останню мить рішучість йому відмовила. Цей американець був людиною слова.

Коли вони наблизилися до автівки, Джуліус зітхнув з полегшенням — зону небезпеки було пройдено. Страх успішно загіпнотизував чоловіка поряд із ним.

— Сідай, — наказав він. А тоді помітив його косий погляд. — Ні, шофер тобі не допоможе. Моряк. Був на субмарині в Росії, коли вибухнула революція. Його брата вбили ваші. Джордже!

— Так, сер? — шофер озирнувся.

— Цей джентльмен — російський більшовик. Ми не хочемо його пристрелити, але це може стати необхідним. Розумієш?

— Цілком, сер.

— Я хочу поїхати до Гейтхауза в Кенті. Знаєш дорогу?

— Так, сер, це близько півтори години їзди.

— Встигни за годину. Я поспішаю.

— Зроблю все можливе, сер.

Машина рвонула вперед крізь транспортний потік.

Джуліус зручно влаштувався поряд зі своєю жертвою. Він тримав руку в кишені пальта, але поводився максимально чемно.

— Колись я пристрелив одного в Аризоні... — весело почав він.

Під кінець годинної поїздки нещасний Краме-нін був ні живий ні мертвий. За історією про чоловіка з Аризони послідував «хуліган з Фріско» і «епізод у Скелястих горах». Стиль оповідання Джуліуса був якщо й не точним у деталях, то мальовничим!

Пригальмувавши, водій кинув через плече, що вони саме в’їжджають до Гейтхауза. Джуліус наказав росіянину вказувати дорогу. План полягав у тому, щоб під’їхати впритул до будинку. Там Краменін мав спитати двох дівчат. Джуліус пояснив йому, що Малюк Віллі не потерпить провалу. На той час Краменін був наче глина в його руках. Шалений темп, який вони взяли, досі відбирав у нього мужність. Він очікував смерті за кожним рогом.

Машина в’їхала на під’їзну дорогу й зупинилася перед ґанком. Шофер озирнувся, чекаючи на накази.

— Спочатку розверни машину, Джордже. Потім подзвони у дзвінок і повертайся на місце. Не глуши двигун і будь готовий за моїм словом тікати як чорт.

— Гаразд, сер.

Парадні двері відчинив дворецький. Краменін відчув, як йому в ребра впирається дуло револьвера.

— Уперед, — прошипів Джуліус. — І будь обережний.

Росіянин підкорився. Його губи були білі, а голос лунав не дуже твердо:

— Це я... Краменін! Негайно приведіть сюди дівчину! Не можна гаяти час!

Сходами спустився Віттінґтон. Він скрикнув від подиву, побачивши гостя.

— Ви! Що сталося? Ви ж знаєте план...

Краменін перервав його, скориставшись словами, які посіяли так багато зайвої паніки:

— Нас зрадили! Забудьте про плани. Треба рятувати власну шкуру. Дівчину! Негайно! Це наш єдиний шанс.

Віттінґтон завагався, але лише на мить.

— У вас накази — від нього?

— Звісно! Чому б іще я тут був? Мерщій! Не можна гаяти часу. Інша мала дурепа нехай теж виходить.

Віттінґтон розвернувся й побіг назад у дім. Потяглися нестерпні хвилини. А тоді на сходах з’явилися дві фігури, поспіхом закутані в накидки, яких гнали до машини. Нижча з дівчат намагалась опиратися, і Віттінґтон безцеремонно заштовхав її в автівку. Джуліус нахилився вперед, і при цьому світло з відчинених дверей освітлило його обличчя. Інший чоловік на сходах позаду Віттінґтона ошелешено скрикнув. Прикриттю настав кінець.

— Рушай, Джордже, — крикнув Джуліус.

Шофер витиснув зчеплення, і машина рвонула з місця.

Чоловік на сходах вилаявся. Його рука сунулася в кишеню. Промайнув спалах і постріл. Куля пройшла лише в дюймі від вищої дівчини.

— Пригніть голову, Джейн, — крикнув Джуліус. — Ляжте на підлогу автівки.

Він різко штовхнув її вперед, а потім встав, ретельно прицілився й вистрілив.

— Влучили в нього? — нетерпляче скрикнула Таппенс.

— Звісно, — відповів Джуліус. — Та він не вбитий. Таких скунсів одразу не вб’єш. Ви в порядку, Таппенс?

— Звісно. Де Томмі? І хто це? — Вона вказала на Краменіна, якого тіпало.

— Томмі подався до Аргентини. Певно, вирішив, що ви впокоїлися. Рівніше крізь ворота, Джордже! Ось так. Їм знадобиться щонайменше п’ять хвилин, щоб кинутися слідом за нами. Мабуть, скористаються телефоном, тож стережися пасток навколо — і не їдь прямим маршрутом. Питаєте, хто це, Таппенс? Дозвольте відрекомендувати месьє Краменіна. Я переконав його здійснити оздоровчу поїздку.

Росіянин залишився мовчазним, досі жовтий від страху.

— Але чому вони нас відпустили? — підозріливо спитала Таппенс.

— Упевнений, месьє Краменін так чемно їх попросив, що вони не змогли відмовити!

Тут вже росіянин не витримав.

— Прокляття! — загорлав він. — Прокляття! Тепер вони знають, що я їх зрадив. Моє життя в цій країні ні години не буде в безпеці.

— Це так, — погодився Джуліус. — Я порадив би вам негайно вшиватися до Росії.

— То відпустіть мене, — загорлав той. — Я зробив, що ви просили. Чому ви досі мене утримуєте?

— Не задля задоволення від вашого товариства. Гадаю, ви можете забиратися просто зараз, якщо хочете. Просто подумав, що краще підкинути вас до Лондона.

—До Лондона ви можете взагалі не доїхати, — прогарчав той. — Випустіть мене тут і негайно.

— Звісно. Гальмуй, Джордже. Цей джентльмен не їде назад. Якщо колись буду в Росії, месьє Краменін, очікуватиму душевної зустрічі та...

Але не встиг Джуліус завершити свою промову й не встигло авто остаточно зупинитись, як росіянин вистрибнув через дверцята й зник у ночі.

— Трохи не терпілося йому покинути нас, — прокоментував Джуліус, коли машина знову набрала хід. — І навіть не подумав чемно попрощатися з панянками. Нумо, Джейн, ви вже можете знову сісти на сидіння.

Уперше дівчина заговорила.

— Як ви його «переконали»? — спитала вона. Джуліус поплескав по револьверу.

— Усе завдяки Малюкові Віллу!

— Блискавично! — скрикнула дівчина. Колір прилинув до її обличчя, очі захоплено дивились на Джуліуса.

— Ми з Аннетт не знали, що з нами станеться, — сказала Таппенс. — Старий Віттінгтон витягнув нас із дому. Ми гадали, нас ведуть на заклання, мов ягнят.

— Аннетт, — повторив Джуліус. — Так ви її називаєте?

Його розум ніби намагався призвичаїтись до нової думки.

— Так її звати, — сказала Таппенс, широко розкриваючи очі.

— Чорт! — випалив Джуліус. — Вона, мабуть, думає, що її так звати, бо їй відібрало пам’ять, бідолашній. Але це єдина справжня та оригінальна Джейн Фінн, яка тут є.

— Що? — скрикнула Таппенс.

Але її перервали. З огидним виском куля врізалася в оббивку сидіння просто за її головою.

—Лягайте, — крикнув Джуліус. — Це засідка. Швидко ж ці