Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

З цього моменту події розвивалися швидко. Жодна зі сторін не робила і не шукала поступок: американці та британці, які довго боялися окремої російсько-німецької мирної угоди і заохочували затримки та компроміси, щоб їй запобігти, уже могли не зважати на ці застереження. У серпні вони в односторонньому порядку збільшили обсяги виробництва в Бізонії (під суголосся радянської та французької критики). Директиву Об’єднаних начальників штабів JCS 1067 («План Морґентау») було замінено директивою JCS 1779, яка офіційно декларувала нові цілі Сполучених Штатів: економічне об’єднання західної зони Німеччини та заохочення самоурядування в Німеччині. Німці швидко переставали бути ворогами, особливо для США[70].

Міністри закордонних справ — Молотов, Бевін, Маршалл та Бідо — востаннє зустрілися в Лондоні, 25 листопада — 16 грудня 1947 року. То була цікава зустріч, оскільки їхні відносини вже практично зійшли нанівець. Західні союзники продовжували самостійно будувати плани щодо західноєвропейського відновлення, а за два місяці до того Сталін заснував Комінформ, наказав Комуністичним партіям у Франції та Італії зайняти безкомпромісну позицію у справах їхніх країн та сильно закрутив гайки в тих країнах, які перебували під владою комуністів і відтепер належали до Радянського блоку. Як і раніше, міністри обговорювали перспективу створення загальнонімецького уряду під контролем союзників та інші пункти майбутньої мирної угоди. Але подальших домовленостей щодо спільної адміністрації чи планів її створення досягти не вдалося, і зустріч закінчилася без призначення дати наступного з’їзду.

Натомість Британія, Франція та США розпочали тристоронні дискусії щодо майбутнього Німеччини на розширеній конференції, яка відкрилася 23 лютого 1948 року знову ж таки в Лондоні. Того самого тижня комуністична партія в Чехословаччині успішно розіграла переворот, засвідчивши остаточну відмову Сталіна від своєї попередньої стратегії та налаштування на неминучу конфронтацію, а не пошук порозуміння із Заходом. На тлі Празького перевороту Франція і Британія 17 березня розширили Дюнкеркський пакт у Брюссельський пакт, який об’єднував Британію, Францію та країни Бенілюксу в спільний оборонний альянс.

Західних лідерів ніщо не стримувало, тож на Лондонській конференції вони швидко домовились поширити План Маршалла на Західну Німеччину та розробили план щодо створення майбутнього уряду Західної Німеччини (французька делегація підтримала цю домовленість в обмін на (тимчасове) відокремлення Саару від Німеччини і пропозицію щодо незалежного органу, який мав би наглядати за рурською промисловістю). Ці наміри засвідчували очевидну відмову від духу потсдамських домовленостей, тож генерал Василій Соколовський, представник Радянського Союзу в Союзницькій контрольній раді в Берліні, висловив протест (забувши згадати про часті порушення тих самих домовленостей з боку самого Радянського Союзу).

10 травня Соколовський виступив із засудженням планів щодо Західної Німеччини як силового нав’язування капіталістичних інтересів німецькому населенню, яке не має можливості продемонструвати свої соціалістичні уподобання, та повторив радянські твердження про те, що західні сили зловживали своєю присутністю в Берліні (що, як він наполягав, був частиною радянської зони), щоб утручатися в справи Східної Німеччини. Через десять днів, на зустрічі Союзницької контрольної ради в Берліні 20 березня, Соколовський засудив «односторонні заходи» західних союзників, «які здійснюються у Західній Німеччині та суперечать інтересам мирних країн і миролюбного німецького населення, що прагне мирної єдності та демократизації їхньої країни». Після цього він вилетів із кімнати в супроводі всієї радянської делегації. Дату наступної зустрічі не призначали. Спільна союзницька окупація Німеччини завершилася: менше ніж два тижні по тому, 1 квітня, радянська військова адміністрація в Берліні почала втручатися в наземне сполучення між Західною Німеччиною та зоною окупації західних союзників у Берліні. У Європі почалася справжня «холодна війна».

З цієї історії має бути зрозуміло, що від запитання «хто розпочав “холодну війну”?» користі мало. Якщо виходити з тієї позиції, що «холодну війну» розв’язали через Німеччину, кінцевий результат — розділена країна — очевидно, влаштував би всі сторони, на відміну від альтернативи — Німеччини об’єднаної і ворожої. У травні 1945 року ніхто не передбачав такого розвитку подій, але мало кого він повністю не влаштовував. Деякі німецькі політики, зокрема сам Конрад Аденавер, навіть завдячували розділенню країни своєю кар’єрою: якби Німеччина залишалася поділеною на чотири зони чи була повністю об’єднана, маловідомий місцевий політик з католицького Райнланду на крайньому заході країни практично напевно не зміг би пробитися нагору.

Але Аденавер навряд чи міг підтримати розділення Німеччини як мету, хай як сильно він особисто вітав це рішення. Його головним опонентом у перші роки Федеративної Республіки був соціальний демократ Курт Шумахер, протестант із Західної Пруссії та невтомний поборник єдності Німеччини. На відміну від Аденавера, він би радо прийняв нейтральність Німеччини як ціну за єдину Німецьку державу — саме це, здавалося, пропонував Сталін. Позиція Шумахера на той час була більш популярною в Німеччині, через що Аденавер мусив діяти обережно та пересвідчитись, що відповідальність за розділення Німеччини лежить тільки на окупаційних силах.

У 1948 році в Сполучених Штатах, як і у Великій Британії, аж ніяк не сумували через перспективу розділення Німеччини, водночас США зберігали вплив у більшій, західній частині. І хоча дехто в Штатах, як-от Джордж Кеннан, і передбачав такий результат (уже в 1945 році він зробив висновок, що США «не мали іншого вибору, окрім як вивести свою зону Німеччини… до такого ступеня незалежності, процвітання, безпеки й переваги, коли Схід не зможе їй загрожувати»), вони були в меншості. У ті роки американці, власне, як і Сталін, імпровізували. Іноді припускають, що деякі знакові американські рішення та заяви, зокрема Доктрина Трумена, озвучена в березні 1947 року, діяли на випередження переходу Сталіна від компромісів до жорсткості і що в цьому сенсі нечутливість Вашингтона, або, у гіршому випадку, розрахована непримиренність стала причиною розділів у Європі. Але це було не так.

Позаяк Доктрина Трумена, якщо ми вже про неї говоримо, напрочуд мало вплинула на радянські розрахунки. Заява президента Трумена 12 березня 1947 року перед Конгресом про те, що «політикою Сполучених Штатів має бути підтримка вільних народів, які чинять опір спробам підкорення з боку озброєної меншості або через зовнішній вплив» стала прямою відповіддю на неспроможність Лондона і далі надавати допомогу Греції та Туреччині внаслідок британської економічної кризи в лютому 1947 року. Америка мала перебрати роль Британії на себе. Тож Трумен сподівався на підтримку Конгресу щодо збільшення бюджету закордонної допомоги на 400 мільйонів доларів: щоб отримати кошти, він обґрунтував потребу в контексті зростання комуністичної загрози.

Конгрес сприйняв його всерйоз. Але Москва — ні. Сталіна не дуже цікавила Туреччина і Греція — головні отримувачі пакету допомоги; він чудово розумів, що екстравагантні пропозиції Трумена навряд чи вплинуть на