Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Паморозь! Я витягла руку вперед і тут-таки відсахнулась. Мені здалось, ніби мої пальці занурились у крижану воду.  

Я незграбно піднялась на ноги. У роті відчувався сморід, ніби від якоїсь плісняви. Я знайшла в кишені гумку, здерла з неї обгортку й почала шалено жувати. Взагалі, зараз усе виходило в мене шалено. Мої нерви були напружені до краю.  

Поки що нічого помітного не відбувалось, та я знала, що на мене от-от звалиться щось лиховісне. Я знала, що скоро переді мною знову розіграється моторошна подія, яка назавжди спотворила долю цього будинку. Час ніби біг назад, і минуле було потужнішим за майбутнє. Джордж називає це явище «викривленням часу». Він певен, що саме тому людина, яка опиниться в цьому «викривленому» часі, почувається так неприродно й погано.  

— Стеж за свічками! —    зашепотів у моє вухо череп. —   За їхнім світлом!  

І справді, вогники свічок затріпотіли, реагуючи на рух повітря. Я відчула, як стають дибки волоски на моїх руках, як перехоплює подих. Мені позакладало вуха так, ніби я надто довго й шв   идк   о їхала вниз у ліфті. Я заплющила очі й прислухалась. Звідкілясь до мене долинув болісний, немовби передсмертний, крик.  

Я розплющила очі:  

— Джордже?  

Щось загуркотіло. Я аж підскочила, іуркіт прокотився над сходами й пропав у темряві. Я зрозуміла, що він линув з підвалу. Вогники свічок застигли й скидались тепер на сліпі, з більмами, очі.  

— Джордже!  

Ніхто не відповідав. Вилаявшись, я витягла рапіру і вийшла за межі кола, в крижану пітьму. Діставшись до перил, я поглянула вниз.  

Двома маршами нижче щось піднімалося вгору, залишаючи на сходах темні сліди. Що саме залишало ці сліди, я не бачила, та воно поволі наближалось, гасячи всі свічки, повз які проходило. В підвалі панувала темрява: світла Джорджевого ліхтаря видно не було. Я витягла шию. щоб подивитись, чи не зможу я...  

Згасла остання свічка на останньому підвальному марші сходів. Що це? Невже я справді бачу примарну руку, яка чіпляється за перила?..  

Ні — це   дві    руки, одна попереду, друга трохи позаду. Руки хапалися за перила, піднімалися дедалі швидше і ось уже досягни повороту сходів, який мав привести їх до мене.  

— Люсі...   — зашепотів голос із склянки. —   На твоєму місці я негайно тікав би!  

Та я й далі чіплялася за перила. їхній холод відчувався навіть крізь рукавички. Навіть думати стало важко, не те що пересуватись. Мої руки й ноги налились чавуном, я не відчувала власного тіла.  

Угору сходами бігли двоє — дві примарні постаті, огорнуті темрявою, наче плащем. Свічки, які вони проминали, гасли одна за одною.  

— Б’юсь   об заклад, що навіть Голлі вистачило б кебети, щоб повернутись до захисного кола, —    зауважив череп.  

Ці слова ніби розбудили мене. Образа, викликана ім'ям нашої помічниці, прорвалась крізь моє заціпеніле тіло. Я відпустила перила, відсахнулась і втиснулась до залізного кола. Там я впала на свої торбини й лежала так, поки повз мене промчали дві постаті.  

Бігли вони мовчки, залишаючи за собою серпанок потойбічного світла. Перший привид був маленький і кволий — безперечно, дитина. Яке худеньке було в нього тіло, які вузенькі плечики! Щоправда, жодних подробиць я так і не розібрала. Привид був прозорий, наче полум’я свічки: його розпливчаста нижня частина зливалась із темрявою. Голову він нахилив уперед і відчайдушно мчав угору, хапаючись тоненькою ручкою за перила.  

За його спиною з пітьми з’явилась друга постать, так само осяяна потойбічним світлом, так само прозора, та це був привид дорослого здорованя, і його світло було темніше, ніж у дитини. Розгледіти якісь подробиці тут теж було неможливо: я бачила до ладу тільки простягнуту вперед руку та ще голову, яка