Читати книгу - "Зібрання творів"

кремінної. Дорога

тобі – назад. Вертаючись – живи.

Дивлюсь туди, де прикорні мої

вітрами порозвіяні і плугом

геть переорані – за жовтий вогник

і дальніх паровозів тяглий свист,

за смерк і мжичку. Прозираю безкрай,

що ліг між нами темінню і сном.

Дивлюсь – туди. За частоколом років

і зчастих бід, за німотою снів

лягла долина. Мати і мосянжний

ранковий подзвін од монастиря.

Вертає тато. І згори пустившись,

лечу до нього в руки – упаду

і розіб’юсь – та доброта безмежна

батьківських рук запопадає нас

на відстані. Лечу ув ваші очі,

журбою криті – навзнак, кумельгом,

мов у ясну благословенну прірву,

мов у ясну благословенну смерть.

Бо унизу – праджерело. Початки

твоїх початків. Далі – у тепло,

і темінь і вологу і незрушність

малого паростка. Отам – твій діл.

Там – нерозпочаткована дорога.

Там – той бік – тебе. Той бік – досвітів.

Ждання – то крику витягнута гума

і за крайболю видовжена геть.

Шукання – незаповнювана вирва

самонезадоволень – опинила

усі твої путі. Рознапрямкований

крокує розпач – у бознакуди

із бозназвідки. Ти – лише правець

комонів, витворених маячнею,

нестерпністю і голодом бажання,

непогамованого од віків.

Іди. Минай знайомі переброди

і повертайся. Довжись. Сатаній,

як вівериця в коліщаті. Тільки

самозгоряння. І самозгоряння

самозгоряння. Вічності алмаз -

мов дим затвердлий. А душа звалашена

уже збігається, як ртутна кулька,

твій край, що був назначений початком,

уже осягнуто. Старий початок

ще бгається у себе. А спіралений

кавалок шляху скручується ще

до цілковитих самоупокоєнь.

Ось він, початок твій, сіреч кінець.

А де ж це ти? Подосі – за шелом’янем

світ за очі забіглих душ? На споді

ворушишся, як тінь позапропалого

ожуреного тіла? За плечима,

що порізнили вікові світи?

Куди ти йдеш? Кажи – куди ти йдеш?

Ти, гордий рабе, гордий рабовласнику,

попав ув ополонку німоти,

котра морозом пряжить, наче приском,

Де ти єси? Кажи – де ти єси?

Де ти, кажи, єси? Єси, чи, може,

лиш був – колись, а швидкостей космічних

не постеріг за присмерком журби?

Усі шляхи впадають у безодню.

То ти зухвало край переступи

гулкої теміні. А віщі крила

ачи на злет, ачи на плавний спад

тебе подвигнуть – де сира земля

і одволожене сльозою небо

затуляться, як мушля правіків.

А що тобі вертати – в те гніздо,

розорене бідою? Там сторіки

плачів батьківських і гарячий чад

смеркавих дум. Туди, де неприхищеність

старечого знесилля, де журба

торохкає об стіни, мов горох,

де стеля нахилилась, ніби віко

віддавна спроневірених надій?

Туди – немов на лезо. Мов під дощ,

з якого виходу нема нікуди,

хіба що… і хіба що тільки … ні,

я не зайду туди. Не варт підносити

безвихідь власну. Ти ще – потримайся,

коли несила утекти життя

шалених шквалів. Шепочу – безгубо

і – вже безгрудо – шепочу – простіть,

простіть мене, утрачені причали, -

ти, мамо, батьку, ти, і ти, дружино,

і сестро, й сину, сину мій – на Бога -

опорятуйте із тяжких невір,

з тортур самодонищення – зніміть

моє здиміле тіло із хреста

і без соборування – тишком-нишком

віддайте шану прахові…

Спізнився.

Уже нема ні матері, ні батька,

ні сина, ні дружини, ні сестри,

лише вельможний вітер походжає,

перевіваючи зотлілі слупи.

21.4.

* * *

Люблю цю тишу гробову,

що всесвіт облягла вельможно.

Ні тобі пікнути не можна,

бо під параграфом живу.

Державить мною цей статут,

ці дозволи і заборони,

ці пункти, приписи, закони,

єдиний прихисток – сурдут,

розписаний в дві цвілі барви -

червону й чорну – ніби крик

і німота. Заціп язик,

негідний доброї покари.

Ти досі висох на патик?

То долучайся до казарми.

22.4.

* * *

Отож, звикай до таємниці,

ступаючи в обачні сни.

Розлогим летом ауспіцій

значиться воля сатани.

А що там сталось за порогом,

за знаним, рідним, за твоїм?

Де слізно розмовляють з Богом -

хто із небесним, хто з земним?

Твоя недовідома рана

ще не вбиває, тільки їсть.

Та вже і смерть – тобі кохана,

і смерть – неначе благовість.

23.4.

* * *

Не знаю – спав чи думав чи ввижала

біда, ота, що в душу увійшла

воложеним жіночим синім жалем.

Ріка – вельможно й радісно – текла,

уривки лиць, очей, долонь і реплік,

окрайці вижебраного добра,

і давні спогади – ще тільки-тільки теплі -

неслись водою тьмяного Дніпра,

і все сміялось, прагло, гомоніло

і наближалось, мінячи подоб,

немов минуле мною струменіло

і холодило мій гарячий лоб.

Кипить вода, а голови жіночі

аж гнуться попід вітром і дощем,

і всюди – очі, очі, очі, очі.

І всі – на тебе зведені. І щем -

і мій таки – розлився безберего

по всіх щоках, і чолах, і устах.

Невже я вдячний їм? Невже підлеглий?

Чого це душу геть проймає страх?

Вода кипить і голосів охвилля

лоскоче попід горлом – утону!

А хай тебе поб’є нечиста сила!

Це ти, мій Господи, наслав ману?

Та ж дай склепити очі перед ранком!

Та ж дай мені забутись – хоч на мить.

А вже біда – лиха моя коханка -

скрадається до мене, ніби тать.

24.4.

* * *

Ідуть дощі. І