Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

— Цілком можливо, друже мій Леворде, але в нас є значно важливіші завдання, ніж шукати причину відсутності любові шаргів до північних широт.

— Фелмор, — задумливо промовив альбінос, — мені чомусь на пам’ять знову припали перші рядки, написані на пергаменті, знайденому в нульовому підземеллі:

І горе вам, бо не відаєте,

о схованому серед хуртовин та морозів злі,

що таїться у вежі з кришталю,

збудованій на сніговому листі

— Леворде, знову ти за своє, єдине зло в нашому світі це шарги, а вони, як бачиш, не дуже люблять холод. Що, на жаль, їм не заважає створювати усіляку гидоту для вирощування собі подібних просто в нас під носом, тож дуже тебе прошу, давай завтра зосередимо всі наші зусилля на її знищенні.

— Не хвилюйся, я і мої люди у твоєму повному розпорядженні. Захищати Луару в поході буду я, Дангор, Варлакс і Мірг. А в передову варту, разом із «тими, що крадуться», відправлю Алію, Ведмедя і Тана. Рааль рухатиметься під пеленою світла і стежитиме, аби нам ніхто не зайшов у тил.

— Добре, друже, я ціную твою допомогу, а зараз дозволь залишитися з племінницею наодинці, нам потрібно обговорити деякі сімейні справи.

— Звісно, не будемо вам більше заважати, — промовив Леворд і ми попрямували до виходу.

ххх

Хоч я і не міг знати, про що говорить Фелмор, проте чудово зрозумів усе сказане Левордом, і найголовнішим тут було те, що ми вирушаємо в похід і з нами йде Луара. За стінами фортеці дівчині загрожуватиме величезна небезпека, а захищати її будуть, лише четверо людей — Леворд, Мірг і двоє невідомих мені воїнів. З них у бою я бачив тільки Мірга, ну ще альбінос один раз мене відправив у невеличкий нокдаун, а що ж до решти, я зовсім не знаю, що це за фрукти.

Леворд — своєрідний тип і собі на умі, Мірг, з точністю виконує все, що йому накаже альбінос або Алія. Так би мовити, ідеальний прикладм відданого служаки. Варлакс із Дангором — ну, хто така для них Луара?

Алія чітко дала мені зрозуміти — життя Леворда для нашого загону є найціннішим, тоді якого дідька їм оберігати Луару? У разі серйозного бою вони насамперед прикриватимуть альбіноса, а щодо дівчини — тут уже, як вийде. Своя сорочка завжди ближче до тіла, невже цього не розуміє Фелмор? Чому не виділив для охорони племінниці своїх людей, чи вони, справді, настільки близькі друзі, що він цілком може довірити життя Луари Леворду?

Можливо, от тільки я не збираюся довіряти людині, яка заради досягнення особистих цілей перетворює людей на відданих ланцюгових собак.

Відійшовши від вежі достатньо, аби ніхто із солдатів гарнізону нас не міг почути, я став у Леворда на шляху.

— Я захищатиму Луару разом з іншими. Я бачив, наскільки шарги божевільні у своїй жадобі вбивства. Вас занадто мало, аби уберегти дівчину, і якщо відверто — я тобі не довіряю. Можливо, ти тільки й чекаєш нагоди, аби створити із неї фамільяра.

Говорив я жорстко й переконливо, як вчив мене вести переговори Сиплий, котрий вважав, що хто б перед тобою не стояв, якою б великою людиною він не був, треба говорити з ним, як із рівним і не дозволяти зневажати себе, інакше ніколи не перестанеш бути для нього людиною другого сорту.

Альбінос, змірявши мене холодним поглядом, знову набув гордовитого вигляду.

— Юначе, ви почали забуватися, я нічого нікому не винен, на відміну від того, хто продовжує жити тільки завдяки мені. Схоже, ви не цінуєте доброго ставлення і починаєте багато про себе думати.

— Я маю захищати Луару, — непохитно гну свою лінію, вирішуючи йти до кінця, хоч у пам’яті ще свіже безсилля перед сталевою волею цього середньовічного диктатора.

— Тан, я вам наказую вирушити разом з Алією та Ведмедем, готуватися до завтрашнього походу, — тоном, що не терпить заперечень, карбував слова Леворд.

Міцно стискаю зуби. Я не повинен йому піддаватися, тільки не цього разу, — невпинно повторюю ці слова, аби заглушити нав’язливий шепіт у моїй голові. Уже шепіт, а пам’ятається раніше, це був набат, що дзвінким гулом б’є по свідомості і змушує моє внутрішнє я, будь-що, виконати слова того, хто говорить.

— Я повинен захищати Луару, — знову повторюю такі важливі для мене слова й на обличчі Альбіноса проявляється легка тінь здивування.

Ми стоїмо, немов малі діти, які вирішили пограти в «дивалки». Декілька хвилин боротьба йде на рівних, а потім Леворд вирішує посилити натиск і обхоплює посох двома руками. Але я не піддаюся і так само наполегливо, немов оскаженілий фанатик, повторюю про себе одні й ті самі слова. Від внутрішнього перенапруження, на лобі Альбіноса починають проступати великі краплі поту і злегка трястися вказівний палець на правій руці.

Я майже переміг, потрібно протриматися ще трохи, але в цей момент, чорні руни, що прикрашають білосніжний балахон альбіноса, починають блищати, немов відполірований шматок смоли під променями сонця. Потім, світіння зникає, втім, як і самі руни, а Леворд, знову повторює свою команду:

— Вирушай разом з Алією та Ведмедем готуватися до завтрашнього походу.

Такому натиску чинити опір було вже просто неможливо, я знову піддався, неспроможний заглушити голос, що віддає наказ кожній клітині мого тіла.