Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

— Любий мій, — сказав Сократ, — не треба гучних похвал. Я боюсь, коли б хтось зловорожим закляттям не зіпсував подальшої нашої розмови. Зрештою, про це хай подбає божество, а ми по-гомерівськи підійдемо ближче до справи й подивимось, чи ти доречно говориш. Суть того, що ти хочеш з’ясувати, полягає ось у чому. [C] Ти вимагаєш доказу, що душа наша незнищенна і безсмертна; в супротивному ж разі, кажеш ти, відвага філософа, котрий має вмерти і котрий сповнений бадьорості й душевного спокою, сподіваючись після смерті осягнути особливе блаженство, яке не випало б на його долю, коли він прожив своє життя інакше, — його відвага позбавлена підстав і смислу. А докази, що душа існувала й до того, як ми народилися, — все це, ти кажеш, зовсім не свідчить про її несмертність, а свідчить про те, [D] що вона довговічна й існувала десь раніше, безмежно довго, багато дечого пізнала й багато дечого звершила. Але звідси, мовляв, не випливає, що вона стала без­смертна, навпаки: вже через те вхід її в людське тіло був для неї, немов хвороба, початком загибелі. І ось вона в муках проводить своє життя, щоб насамкінець загинути під час так званої смерті. І зовсім немає різниці, кажеш, чи вона ввійде в тіло один раз, чи багато разів, бо це ніяк не може потамувати наших побоювань. Якщо тільки людина при здоровому глузді, вона повинна боятися смерті, бо їй не відомо, чи душа безсмертна, і вона не може цього довести. Приблизно до цього зводиться суть твоїх розмірковувань, Кебете. [E] Я нагадую це ще раз навмисно, щоб нічого не випало з нашої уваги: якщо хочеш, можеш що-небудь додати або відняти.

У відповідь на це Кебет сказав:

— Ні, Сократе, нічого тепер я не хочу ні додавати, ні віднімати. Саме це є те, що я вже сказав.

Сократ замислився і довго мовчав. Відтак він озвався:

— Питання, яке ти, Кебете, поставив перед нами, справді-таки вельми непросте. Щоб розв’язати його, спочатку треба дослідити причину народження й смерті взагалі. Якщо ти не заперечуєш, я розповім тобі дещо з мого власного досвіду — [96] те, що стосується нашої теми. Коли що-небудь із моєї розповіді здасться тобі корисним, то зможеш використати це для підтвердження власного свого погляду.

— Звичайно, з радістю, — відповів Кебет.

— Тож послухай, що я скажу. З юних літ, Кебете, в мене була дивовижна тяга до того виду мудрості, який називається пізнанням природи. Можливість знайти причину кожного явища вабила мене надзвичайно, [B] і я безнастанно гадав: чому щось виникає, чому воно гине й чому існує. Я часто впадав у крайнощі, не знаючи, як відповісти на такі питання: коли тепло й холод, сполучаючись, викликають гниття, то чи не тоді саме, як гадали декотрі, виникають живі створіння?{186} За допомогою чого ми мислимо — крові, повітря чи вогню?{187} Чи, можливо, вони тут ні до чого, а це наш мозок викликав чуття слуху, зору, нюху, а з них виникає пам’ять і уявлення, а з пам’яті й уявлення, коли вони набудуть стійкості, постає знання?

Міркував я також над тим, що все існуюче рано чи пізно йде до загибелі, над явищами, які відбуваються на небі і на землі, [C] і насамкінець був змушений визнати себе цілком невдатним для таких досліджень. Наведу хоча б один переконливий доказ цього. Раніше я дещо знав певно — так принаймні здавалось мені самому й іншим, — а тепер від цих роздумів я дійшов такої сліпоти, що втратив навіть те знання, яким володів раніше; [D] наприклад, перестав розуміти, чому людина росте. Колись я вважав очевидним для кожного, що людина росте тому, що їсть і п’є. Адже коли з їжі до м’яса додається м’ясо, до кісток — кістки й таким чином до інших частин тіла додається те, що їм споріднене, то з плином часу незначна величина стає значною. Так, приміром, мала на зріст людина стає високою. Ось так я думав колись. Як, по-твоєму, слушно я думав?

— Слушно, по-моєму, — відповів Кебет.

— Або ще ось таке. Мені здавалося, що коли одна людина, стоячи поруч з іншою, виявлялась вищою на цілу голову, то це є доказом того, що вона висока. [E] Так само високими на зріст здавалися мені двоє коней, які стояли поруч. Або ще ясніший приклад: десять видавалося мені більшим від восьми тому, що до восьми додається ще два, а річ довжиною в два лікті довшою від речі в один лікоть, тому що переважає його наполовину власної довжини.

— Гаразд, а що ти думаєш про все це тепер? — запитав Кебет.

— Тепер, клянусь Зевсом, — провадив Сократ, — я далекий від думки, начебто причина цього всього мені відома. Я навіть не певен, чи коли до одиниці додати одиницю, [97] то чи одиниця, до якої додали іншу, стала двома; чи додана одиниця й та, до якої додають, стають двома через додавання однієї до другої. Бо мене дивує ось що: поки кожна з них була осібно від другої, тоді кожна була одиницею і двох тоді не було, але коли вони зблизились, то, очевидно, це зближення стало причиною виникнення числа «два». Не розумію також того, яким чином, коли хтось поділить одиницю навпіл, то [B] цей поділ стає причиною виникнення двох, причому тоді причина буде цілком протилежна попередньому утворенню двох. У першому випадку ми твердили, що одиниці взаємно зближуються і додаються одна до другої, а тепер кажемо, що одна від другої відокремлюються і віддаляються. Так само не можу переконати себе, нібито розумію, чому і як виникає одиниця або що-небудь інше — взагалі чому щось виникає, гине або існує. Одне слово, такий спосіб дослідження мені не до вподоби, тому я шукаю собі, плутаючись, іншого.

Одного разу мені хтось сказав: він прочитав у творі Анаксагора, [C] що всьому на світі дає лад і причиною всього є Розум. Ця причина припала мені до душі, й мені здавалося, що це чудовий спосіб пояснення, коли причиною всього є Розум. Я гадаю, що коли воно так, то Розум повинен якнайретельніше пильнувати ладу у всьому, вказувати місце кожній речі там, де їй належить бути. Отже, якщо хтось хоче виявити причину, внаслідок якої щось постає, гине або існує, [D] той зобов’язаний з’ясувати, як найкраще тій чи іншій речі існувати, діяти чи зазнавати якогось впливу. Виходячи з таких міркувань, людині не слід досліджувати ні в самій собі, ні в оточенні нічого іншого, крім того, що найдосконаліше і