Читати книгу - "Смерть на Нілі"

школою, і є деякі речі (я знаю це з особистого досвіду), яких випускники Ітона не роблять! Одна з них, мсьє Фанторп, це втручання в приватні розмови людей, яких ви не знаєте, якщо вас про це не просили.

Фанторп приголомшено витріщився на нього.

Детектив продовжив:

– Недавно, мсьє Фанторп, саме це ви й зробили. Дехто спокійно обговорював ділові питання приватного характеру в оглядовій вітальні. Ви підійшли до них, очевидно, з наміром підслухати розмову, потім втрутилися й похвалили леді, мадам Ліннет Дойл, за розсудливе ставлення до справ.

Обличчя Джима Фанторпа спалахнуло. Пуаро повів далі, не чекаючи відповіді:

– Проте, мсьє Фанторп, ті, хто носить таку ж краватку, що й мій друг Гастінґс, так не поводяться! Гастінґс настільки ґречний, що помер би від сорому, якби зробив таке. Отож, беручи до уваги, що ви занадто молодий, щоб дозволити собі дорогу поїздку, і що ви член провінційної юридичної контори й, відповідно, не надто розкошуєте, а також не виказуєте ознак недавньої хвороби, яка вимагає тривалого перебування за кордоном, я запитую себе, а тепер і вас: яка причина вашої присутності на цьому судні?

Джим Фанторп високо задер голову.

– Я відмовляюся відповідати на ваші запитання, мсьє Пуаро. Гадаю, ви божевільний.

– Я не божевільний. Я занадто розумний. Де ваш офіс? У Нортгемптоні: це не надто далеко від Вудхолла. Яку розмову ви намагалися підслухати? Ту, що стосувалася юридичних документів. Для чого ви втрутились із зауваженням, яке висловили з очевидним збентеженням і тривогою? Щоб уберегти мадам Дойл від підписання будь-яких документів, спершу не прочитавши їх.

Він трохи помовчав.

– На цьому пароплаві було скоєно вбивство, невдовзі після чого сталися ще два вбивства. Якщо я скажу, що зброя, якою вбили мадам Оттерборн, – це револьвер, який належить мсьє Ендрю Пеннінґтону, тоді, мабуть, ви зрозумієте, що розказати нам усе можливе – ваш обов’язок.

Джим Фанторп кілька хвилин мовчав. Нарешті він озвався:

– У вас дивний підхід до справи, мсьє Пуаро, та я оцінив ваші аргументи. Проблема тільки в тому, що я не маю для вас точної інформації.

– Ви маєте на увазі, що це лише підозри?

– Так.

– І тому, гадаєте, про це недоречно говорити? Можливо, це й правда, з юридичного погляду. Але це не судове засідання. Ми з полковником Рейсом намагаємося вистежити й спіймати вбивцю. Усе, що може нам допомогти, дуже цінне.

Джим знову поміркував, а потім сказав:

– Добре. Що ви хочете знати?

– Чому ви поїхали в цю подорож?

– Мене послав дядько, містер Кармайкл, англійський юрист місіс Дойл. Він керував багатьма її справами. Тому часто листувався з містером Ендрю Пеннінґтоном, який був американським опікуном місіс Дойл. Кілька незначних епізодів (я не можу перелічити їх усі) змусили мого дядька підозрювати, що все було не зовсім так, як мало бути.

– Просто кажучи, – втрутився полковник Рейс, – ваш дядько підозрював, що Пеннінґтон – пройдисвіт?

Джим Фанторп кивнув головою, легка усмішка з’явилась на його обличчі.

– Ви сказали це різкіше, ніж зміг би я, але основна ідея правильна. Різноманітні вибачення Пеннінґтона й неправдоподібні пояснення щодо використання фондів лише поглиблювали недовіру мого дядька.

Тоді як його підозри все ще були нечіткі, міс Ріджвей несподівано вийшла заміж і поїхала в медовий місяць до Єгипту. Її одруження заспокоїло мого дядька, оскільки він знав, що після її повернення до Англії формальності щодо спадщини будуть залагоджені, і Ліннет вступить у свої права.

Проте в листі з Каїра вона мимохідь згадала, що неочікувано зустрілася з Ендрю Пеннінґтоном. Підозри мого дядька посилилися. Він упевнився, що Пеннінґтон, який тепер, можливо, впав у розпач, намагався отримати її підписи, щоб приховати розтрату грошей. Оскільки дядько не мав очевидних доказів для Ліннет, він опинився в дуже складній ситуації. Єдине, що він міг зробити, – відправити мене сюди літаком, щоб з’ясувати, що ж відбувається. Мені потрібно було пильно за всім стежити й за необхідності діяти без зволікань. Найнеприємніше моє завдання, можу вас запевнити. Фактично у випадку, який ви згадали, я мав поводитись як грубіян! Дивно, але загалом я був задоволений результатом.

– Ви хочете сказати, що насторожили мадам Дойл? – запитав Рейс.

– Не дуже, але думаю, я стримав Пеннінґтона. Я переконався, що на якийсь час він не показуватиме фокусів із бізнесом, а до того я сподівався зблизитися з містером і місіс Дойлами, щоб застерегти їх. Насправді я розраховував діяти через Дойла. Місіс Дойл була настільки прив’язана до містера Пеннінґтона, що було б доволі дивно говорити їй щось проти нього. Легше достукатись до чоловіка.

Полковник закивав головою.

Пуаро спитав:

– Мсьє Фанторп, я хочу почути вашу щиру відповідь на одне запитання. Якби ви мали обдурити когось, кого б обрали жертвою: мадам Дойл чи мсьє Дойла?

Фанторп ледь усміхнувся.

– Звісно що містера Дойла. Ліннет Дойл була дуже компетентна в справах бізнесу. Її чоловік – один із тих довірливих типів, які нічого не тямлять у справах і завжди готові підписатися «там, де вкажуть», як він сам зізнався.

– Погоджуюся, – сказав Пуаро. Він подивився на Рейса. – От вам і мотив.

– Але це все лише здогади. Це не доказ, – мовив Джим Фанторп.

Детектив відповів просто:

– Ах! Докази ми знайдемо!

– Як?

– Можливо, у самого містера Пеннінґтона.

Фанторп глянув на нього з підозрою.

– Хтозна, хтозна.

Рейс зиркнув на свій годинник.

– Він от-от прийде.

Джим зрозумів натяк і швидко вийшов з каюти.

Через дві хвилини з’явився Ендрю Пеннінґтон, сама галантність. Але туго натягнута лінія підборіддя та обережність погляду видавали той факт, що досвідчений боєць був разом.

– Вітаю, джентльмени, – сказав він. – Ось і я.

Він сів і глянув допитливо на двох чоловіків.

– Ми просили вас прийти, мсьє Пеннінґтон, – почав детектив, – бо ви, очевидно, маєте особливий і безпосередній інтерес у цій справі.

Пеннінґтон ледь припідняв брови.

– Справді?

Пуаро спокійно сказав:

– Звичайно. Ліннет Ріджвей, як я розумію, ви знали ще з дитинства.

– О, так, – обличчя юриста змінилося, стало менш напружене. – Перепрошую, не дуже вас зрозумів. Так, як я й казав вам уранці, я знаю Ліннет ще відтоді, як вона була милою дитиною.

– У вас з її батьком були дружні стосунки.

– Саме так. Ми з Меліушем були дуже близькі.

– Ви були настільки близькі, що після його смерті вас призначили опікуном його дочки й управителем великого статку, який вона успадкувала.

– Чому так неввічливо? – до нього знову повернулась обережність. – Я був не єдиним управителем. Були й інші.

– Які вже померли?