Читати книгу - "Ми — це наш мозок"

із допаміновмісними клітинами з їх власних наднирників у хвостате ядро (nucleus caudatus) (рис. 21). У наступні два роки це викликало цілий потік схожих трансплантацій — аж 200 випадків. Проте операції виявилися неефективними, а 20 відсотків пацієнтів померли протягом двох років після втручання. Дослідження мозку померлих пацієнтів показали, що пересаджені з наднирників тканини в мозку не прижилися. У стріатумі виявили лише рубці. Імовірно, багатообіцяючі результати Мадразо базувалися на комбінації непрофесійно проведених дослідів та ефекті плацебо (див. розділ XVII.4).

Від 1988 року пацієнтам із хворобою Паркінсона пересаджують у стріатум уже не шматочки власних наднирників, а допаміновмісні клітини з мозку зародка. Щоб це подіяло, треба брати тканини в зародка, якому від шести до восьми тижнів. У приблизно 85 відсотків прооперованих пацієнтів за допомогою позитронно-емісійної томографії в мозку можна виявити трансплантат. У стріатумі померлих пацієнтів навіть через 16 років після операції знаходили допаміновмісні клітини, які мали зв’язки із клітинами реципієнта. Але іноді ці допамінові клітини також переймають симптоми хвороби Паркінсона. Мабуть, саме через таку передачу хвороби трансплантату згодом відбувається погіршення у пацієнтів, яким ставало краще одразу після операції.

Для імплантації потрібен матеріал від чотирьох ембріонів. Його важко дістати. Взагалі-то його беруть від абортів, але мати перед операцією з переривання повинна дати дозвіл на трансплантацію. Тому великі очікування пов’язують з ембріональними стовбуровими клітинами як альтернативним джерелом трансплантатів, адже при їх культивації можна диференціювати допамінові нейрони. Сьогодні така терапія все ще пов’язана з численними ризиками і недоліками. Вже зафіксовано перший випадок, коли в одного пацієнта після ін’єкції стовбурових клітин у мозочок через чотири роки виросла мозкова пухлина. В принципі, зі стовбурових клітин може вирости що завгодно, і пухлина теж.

Звісно, трансплантація зародкових допамінових клітин у мозок хворих на хворобу Паркінсона може дати певні результати — пацієнти потребують меншої дози своїх ліків леводопи, а ще в них пом’якшуються прояви рухових порушень, — але про справжнє одужання не може бути й мови; до того ж результати бувають дуже різними. Крім цього, трансплантація має ту саму дію і побічні ефекти, що й леводопа. У приблизно 15 відсотках випадків як ускладнення після трансплантації виникають неполадки моторики (дискінезії), які також з’являються у пацієнтів, що приймають леводопу. Проводили контрольні дослідження з плацебо, в яких половину пацієнтів (які не знали, до якої групи належать) прооперували, але не ввели їм трансплантат. Через два роки між пацієнтами без трансплантата і прооперованими з пересадкою не виявили жодної різниці в тому, що стосується впливу на рухові порушення. Одне слово, переконливих результатів поки що нема (див. розділ XVII.4).

 

Рис. 21. При хворобі Паркінсона відмирають забарвлені чорним допамінопродукуючі клітини в чорній субстанції (substantia nigra-SN) і вже не можуть іннервувати стріатум, моторну ділянку в центрі мозку, тобто не можуть керувати стріатумом, моторною ділянкою (P = Putamen, NC = Nucleus caudatus).

При хворобі Гантінґтона як експериментальне лікування також пересаджують зародкові мозкові тканини. При цьому йдеться про спадкове захворювання, що супроводжується порушеннями руху, при якому в стріатумі відмирають клітини мозку. На пізній стадії хвороби з’являється деменція. Мутація, що відносно недавно виникла і спричиняє цю хворобу, є настільки рідкісною, що всі пацієнти з Південної Африки є нащадками одного-єдиного матроса, який причалив до Мису Доброї Надії 1652 року на кораблі Яна фан Ріебеека. У пацієнтів із хворобою Гантінґтона вже здійснили перші пересадки зародкових тканин стріатуму і зафіксували клінічне покращення. За цим мають відбутися клінічні багатоцентрові дослідження. Вивчення померлих пацієнтів доводять, що в трансплантатах містяться живі клітини, які інтегрувалися в мозкові тканини пацієнтів з хворобою Гантінґтона. Правда, один трансплантат розрісся настільки сильно, що з’явилися проблеми неврологічного характеру. Тож і тут буде доречним стриманий оптимізм.

У випадках офтальмологічних захворювань, при яких сліпота спричиняється дегенерацією нервових клітин (пігментний ретиніт (retinitis pigmentosa) чи макулярна дегенерація), трансплантують ембріональну сітківку. Результати обнадійливі.

Якщо в майбутньому трансплантацію мозкових тканин буде дійсно визнано успішною і таким чином можна буде остаточно усувати дефекти мозку, то постане одне важливе питання. Адже наш характер і багато наших якостей закладаються в мозку ще в ході ембріонального розвитку. Які з властивостей донора можуть бути перенесеними, коли його ембріональні тканини мозку пересадять у наш власний мозок? Це залежить від того, яку саме ділянку мозку трансплантують і в яке місце вона потрапить у мозку реципієнта. Та все одно важко собі уявити, які властивості можуть передаватися при пересадці. Якщо ця техніка виявиться ефективною і буде застосована до вищих мозкових структур, таких як кортекс, то варто запитати себе, чи не створюємо ми цим самим нову людину, і починаючи від якої кількості трансплантованої тканини було б доречним додавати до прізвища реципієнта через дефіс прізвище його донора. А ще цікавіше буде, коли вдасться пересадити мозок іншого виду. Оскільки є проблеми з наявністю у розпорядженні мозкового матеріалу, то пацієнтам із хворобою Паркінсона вже пробували пересаджувати ембріональні мозкові тканини свині й пригнічувати реакцію відторгнення за допомогою медикаментів. Та досі все це було безуспішним. Лише поодинокі клітини свині вижили в мозку хворих на хворобу Паркінсона. Та якщо одного дня така ксенотрансплантація спрацює, чи передасться людині хоч трошки свинячої інтелігентності та привітності?

XII.7 Генна терапія

Фрагмент ДНК як медикамент…

При генній терапії в клітину вводять маленькі фрагменти ДНК, що містять код певного білка. Клітина починає виробляти новий генний продукт, білок як медикамент. Ще донедавна ми вважали, що цей новий метод терапії, який тільки нещодавно почали експериментальним шляхом використовувати в клітинних культурах і на піддослідних тваринах, дуже далекий до клінічного застосування при захворюваннях нервової системи. Проте в офтальмології та при лікуванні хвороби Альцгеймера генну терапію вже сьогодні почали випробовувати на пацієнтах.

У минулі роки група Марка Тушинскі (Marc Tuszynski) із Сан-Дієго першою застосувала генну терапію хвороби Альцгеймера. Дослідники змушують клітини виробляти NGF, фактор росту нервів (nerve growth factor), як потенційні ліки. Ними лікують важливу для пам’яті ділянку, nucleus basalis Meynert (NBM, рис. 22) — базальне ядро Мейнерта. Клітини NBM знаходяться в основі мозку. Вони забезпечують вироблення хімічного трансмітера ацетилхоліну всією корою головного мозку. Ця хімічна речовина-посланець дуже важлива для пам’яті, оскільки активність клітин NBM з віком знижується, а при хворобі Альцгеймера драматично падає. Тушинскі першим показав, що за допомогою генної терапії NGF у старих макак-резусів можна відновити активність нейронів NBM. Для цього він спочатку взяв деякі клітини шкіри, так звані фібробласти, які розводив поза тілом. Далі ввів ген NGF у ці клітини і переніс їх у мозок старих макак ближче до базального ядра Мейнерта. У тілі макак-резусів ці клітини щонайменше рік виробляли NGF і допомагали клітинам NBM відновити активність.

Цю ж процедуру використали для лікування хворих на хворобу Альцгеймера. Для першого етапу нової терапії обрали вісім пацієнтів, які знаходилися на такій ранній стадії хвороби, що могли зрозуміти суть експерименту і дати свою формальну згоду на його проведення. На першому етапі експерименту, яка мала перевірити переносність нової терапії, спочатку поза тілом виростили культуру клітин шкіри пацієнтів. Фібробласти забезпечили геном NFG. Для цього як транспортний засіб використали вірус. Вірус настільки знешкодили, що він міг разом