Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

самою внутрішньополітичною кризою у ханаті, причому Мехмед-Ґерай І і не приховував своїх проблем перед королем. Богатир-Ґерай йшов ще далі, повідомляючи Сигізмунда І, що його брати й союзні ногайці погодилися присягнути лише завдяки хабарам на загальну суму 50 тисяч алтин.

Наслідком такої слабкості авторитету ханської влади став татарський напад наприкінці 1520 р. Розраховуючи на те, що королівські піддані послабили увагу в очікуванні посольства з Криму, степовики атакували Поділля, Волинь і Київщину. Щоправда, тепер прикордонні війська обох країн, пам’ятаючи гіркі уроки 1519 р., діяли більш злагоджено. На Поділлі 2-тисячне татарське військо було зустрінуте й розбите об’єднаним корпусом з 400 поляків і 200 волинців. Сигізмунд І одразу почав скаржитися Мехмед-Ґераю І на дії його підданих. Король вимагав, аби хан повернув полон, а винних спіймав і покарав перед Михайлом Халецьким, якого якраз готували до відправлення в Крим. Голова Кримської держави виправдовувався тим, що нападниками були «прості люди», які діяли всупереч його волі, і урядові війська їх уже побили. Цього разу, судячи з усього, Мехмед-Ґерай І не брехав. Готуючись до широкомасштабного походу на Московську державу, в якому важливу роль хан відводив литовським військам, кримському правителеві було невигідно псувати й без того не найкращі стосунки з Вільном. Та й литовський уряд більше не порушував цієї теми. Швидше за все, сам напад був організований «білгородськими й очаківськими козаками» за вказівкою османів, на що прямо вказував Мехмед-Ґерай І через рік, вихваляючись, що покарав винних. Цікаво, що кримський посол Овліяр-мурза мав список полонених татар у Московській державі, що дало змогу королю використати їх як зайву карту на переговорах із Кримом.

Бої, що протягом кількох років точилися майже по всій Україні, показали, що з належною організацією і взаємодією вояків та допомогою центрального уряду можна доволі ефективно прикрити кордон. Загалом навіть сил місцевого українського населення при їх концентрації у вправних руках досить, аби захистити південні території Великого князівства Литовського. Поразка під Сокалем була сильним ударом по обороні Литовського князівства й Корони Польської та показала, що татарським військом не можна зневажати навіть у відкритій битві.

Воєнно-політичні місії Остафія Дашковича

І без того натягнуті відносини Кримського ханату й Москви переросли на кінець 1520 р. у відкрите протистояння. Детонатором стало казанське питання. Василій III і Мехмед-Ґерай І хотіли бачити в Казані ханом свого ставленика. Більше пощастило кримському правителю, рідний брат якого Сахіб-Ґерай у квітні 1521 р. очолив Казанський ханат. Успіхи кримців були сприйняті в Москві з тривогою і гнівом. Велике князівство Московське не збиралося миритися з таким станом речей. Отже, обидві країни стрімко котилися до війни, передумовою якої став пошук союзників. Москва перетягнула на свій бік астраханців і заручилася підтримкою османів. Сулейман І застерігав Мехмед-Ґерая І, аби утримався від посилання військ на Московську державу. Інакше султан погрожував: «Піду на твою землю...» На підтвердження сулейманових погроз Саадет і Геммет Ґераї відвели Білгородську Орду «къ Ядрину полю» (за Дунай). Так що хан, за інформацією московських агентів в Азові, «вийшов з Перекопа геть зі всією силою, та й став... на Молочній воді», де, за їхніми ж повідомленнями, остерігається нападу. Притиснутий з обох боків кримський володар, як і раніше, покладав свої сподівання на Велике князівство Литовське. Але тепер, окрім загальних фраз про дружбу, Мехмед-Ґерай І пропонував конкретну акцію, а саме спільний похід кримських і литовських військ на Московську державу.

У Литовській державі не плекали ілюзій щодо миру з Кримом. Сигізмунд І попереджав литовську раду панів про кримців: «У них приязні більше слід остерігатися, ніж неприязні». Сокальська поразка стала «холодним душем» для гарячих голів у Литовському князівстві й Короні Польській. Ішла планова відбудова оборони й покращення сторожової служби. Вдале відбиття татарського нападу наприкінці 1520 р. продемонструвало, що рани, завдані Сокалем, швидко загоювалися. Перспектива спільного наступу на Московську державу сприймалась у Вільні неоднозначно. Кримсько-московський конфлікт був, безумовно, вигідним для Великого князівства Литовського, бо забезпечував спокій для східних і південних кордонів держави й послабляв двох найнебезпечніших ворогів Литовської держави. Але степовики були ненадійними союзниками й будь-якої миті могли повернути зброю на своїх сьогоднішніх партнерів, як це не раз уже бувало. Крім цього, білгородські татари на цей момент взагалі не підпорядковувалися Криму, а отже, небезпека їхнього вторгнення була реальною.

Тому урядовці Великого князівства Литовського квапливо укріплювали Київ, зміцнюючи місцевий гарнізон. Якщо наприкінці 1520 р. чисельність останнього не перевищувала 30 людей, то вже навесні 1521 р. він налічував 300 бійців піхоти та 200 кінноти. Місцевому пушкареві, з метою покращення його служби з обслуговування артилерії замку, ще навесні 1520 р. були надані пільги. Король просив раду панів. Литовського князівства, аби вони «науку дали» Андрію Немировичу і Остафію Дашковичу з приводу спільних дій із татарами, «щоб ті замки наші мали від нього [Мехмед-Ґерая І] в безпеці бути». За планом литовських урядовців, похід на Москву спільно з кримцями доручався О. Дашковичу, на кандидатурі якого, до речі, наполягав і кримський хан. Щоправда, існував і резервний варіант на випадок, якщо Мехмед-Ґерай І вимагатиме присутності у своєму стані київського воєводи за прикладом 1515 р. У цьому випадку Андрій Немирович мав залишити замість себе у Києві свого брата Юрія. Кандидатура Остафія Дашковича не була випадковою. Для хана він був гарантією надійного тилу, бо перспектива повторення козацького нападу 1519 р. його, звісно, мало влаштовувала. Для короля ж важливим було те, щоб його вояками в далекому поході керувала людина, яка добре розумілася на складних політичних хвилях трикутника Вільно — Москва — Кіркор і добре знала місцевість майбутніх військових дій. Остафій Дашкович якраз цілком відповідав цим вимогам.

Основу експедиційного корпусу литовців становили «сто драбів простих і сто коней менших» з київського гарнізону, окрім того, Остафій, імовірно, взяв із собою і частину власного «почту». Загалом чисельність литовських вояків не могла бути суттєвою. У німецькій авторизованій редакції С. Герберштейна повідомляється про кількасот кіннотників. Що стосується артилерії, то король наказав, аби О. Дашкович взяв із собою одну малокаліберну гармату та дві гаківниці.

Таким чином, нечисленність експедиційного корпусу й перебування основних військових сил Литовської держави на південному кордоні вказує на те, що Сигізмунд І і литовська рада панів намагалася будь-що уникнути втягування своїх військ у серйозні бої з московітами, а отже, основну ставку робила на кримців. Не забули у Вільні й підстрахуватися на випадок, якщо кримці в останній момент спробують змінити напрямок свого походу з Московської держави на велике князівство Литовське.