Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

жита, іншим шкода харчів на цигана. Врешті Яцько сказав, що буде так, як він вирішить і звелів закликати цигана.

Той прийшов з душею в п’ятках, вже відчуваючи, як йому на шиї затягується зашморг. Війт подивився на нього суворим поглядом і сказав:

— Так ся стало, що ми не можемо повістити тебе на нашій скнилівській шибениці. Але то не біда. Тебе повісять деінде. Ту маєш таляра і мотузку. Підеш до Львова, знайдеш тамтешнього ката і скажеш, щоб тебе повісили. Таляра даси катові. На дорогу дістанеш паляницю.

Циган не вірив власним вухам. Отримавши мотузку, паляницю і таляр, кланявся до самої землі і щиро обіцяв чимдуж мчати до Львова і там повиснути на чудовій львівській шибениці. Але аби він скорше туди дістався, то чи не були б скнилівці такі милі, аби дати йому ще й коня. Чудова думка! Чому б і не дати?

Отже поїхав циган на коневі, якого вкрав, і не міг натішитися. А скнилівці теж були втішені, що не мусіли тратитися на ката, на харчі для засудженого, а врешті-решт і на гріб та на гробаря.

Перший скнилівських віходок

Якось Яцько Пуцик побував у Відні з депутацією Львова, і поселили їх у новому готелі. Ой, чого він тільки там не видів! Усе пізнається в порівнянні. І саме у Відні Яцько зрозумів, як сильно відстав його коханий Скнилів у питанні гігієни від Відня. Аж соромно згадати, які кльозети стоять у скнилівців на городах. Та хіба то кльозет? То ж курінь з патиків і сухого кукурудзиння, а всередині — звичайна яма. Як тільки вона заповниться, яму запорпували, на новому місці викопували іншу яму і туди ж курінь переносили.

Те, що він побачив у Відні, його потрясло. Повернувшись додому, відразу замовив теслярам змайструвати дерев’яний кльозет з гибльованих дощок. Звичайно ж, за пляном, який накреслив Яцько. Без ями, звісно ж, не обійшлося. Яму викопали на городі в Яцька, а довкола неї збили з дощок буду з дверима і дахом. Всередині зробили одну діру на сидженні. Яцько зайшов досередини, оглянув усе і подумав собі: «А що, як моїй старій захочеться до кльозету тоді ж, коли й мені?». І наказав Яцько ще одну діру вирізати.

Отже у Яцьковому кльозеті були одні двері, але дві діри — одна біля другої, а стіни між ними не було. У неділю рано запросив до себе усіх радних і оповів їм про те, що побачив у Відні. А головне про те, як високо стоїть там гігієна. Після цього він повів їх на город і задемонстрував споруду, якої ще у Скнилові ніколи не було.

Після цього сіли за стіл і пані Пуцикова поставила на стіл велику макітру кнедлів зі сливками. Ну, а після такого вгощення одному з радних закортіло провідати місцеву пам’ятку архітектури. От він зайшов досередини і уважно розглянувся. Нічого подібного бачити йому ще не доводилося. На хвильку замислився, потім ляснув себе в чоло:

— Ага! Вже знаю!

Всадив ліву ногу в одну діру, праву в другу, а посередині зробив свою пильну справу. Можете уявити, яку втіху мав потім Яцько Пуцик.

Веселі трафунки

Чортячий хвіст

Колись у давнину студенти медицини мусили купувати трупи для того, щоб вивчати анатомію та хірургію. Двоє львівських студентів медицини приїхали до Збаража на вакації. Саме на ту пору помер там у шпиталі якийсь жебрак, якого дві баби пильнували. Студентам спало на думку викрасти труп жебрака і зайнятися наукою на дозвіллі.

Купили вони горілку, заправили її медом та кількома краплями опіуму і прийшли до шпиталю, ніби провідати покійного. А там почали тяжко зітхати, гаряче молитися й оплакувати, якої вони тяжкої втрати зазнали. Старим жінкам така ревна побожність припала до вподоби, слово за словом розговорилися вони зі студентами, а ті вийняли пляшку та стали бабів пригощати. А при цьому завели бесіду про духів, упирів і чортів.

Нарешті, помітивши, що бабці твердо заснули, дали їм у рук волового хвоста, відчинили вікно і винесли трупа.

Вранці бабці прокинулися і дивляться — жебрака нема, а в їхніх руках якийсь хвіст. Тут їм нічого іншого не свінуло у голові, окрім того, що трупа викрав диявол.

Ціле місто ні про що більше не говорило, тільки про викрадення покійного жебрака та що баби мали таку бійку з чортом, аж вирвали йому хвоста.

Порада святого Миколая

Була собі господиня в Брюховичах, котра хоч і мала доброго чоловіка, але весь час оком кидала на молодого наймита. Але мусила пильнуватися перед чоловіком, щоб, не приведи Боже, не помітив її захоплення. І не вигадала вона нічого мудрішого, як податися до ворожки та попросити у неї якогось засобу, аби чоловік її осліп.

— А нащо то вам, ясна пані? — поцікавилася ворожка.

— Ой, не знаю чи й казати...

— Та кажіть, кажіть, мені все можна казати.

— Є у нас наймит... молодий, гарний...

— А-а, далі можете ніц не казати. Скажу вам, як зарадити. Підіть до лісу, там коло ставу росте крислатий дуб. А на тім дубі об’явився святий Миколай. От у нього і попросіть поради.

Ворожка була мудра і не бажала зла цій родині, тому тихенько усе розповіла чоловікові тієї жінки. Наступного дня він почепив собі довгу бороду, пішов до лісу і виліз на дуба.

Жінка не забарилася. Прийшла до дуба, впала на коліна і стала просити:

— Святий отче Миколаю, змилуйся! Зроби, щоби мій чоловік став темний!

— Нащо то тобі? — спитав чоловік, змінивши голос.

— Є у нас наймит... молодий, гарний...

— Далі можеш не казати. Навари багато пирогів, помасти добре маслом, зготуй печеню, ковбасу і годуй його так три дні, то він стане темний.

Втішена жінка поквапилася додому і відразу кинулася робити пироги та пекти м’ясива. А тут і чоловік повернувся нібито з поля. Жінка коло нього скаче, мало не кудкудаче, та до столу припрошає, пироги підсовує, а до них миску зі сметаною.

Три дні чоловік розкошує, як неабиякий пан, а третього дня надвечір раптом каже:

—