Читати книгу - "Джерело"

ними височіло вісім шпилів, по триповерховій дзвіниці на кожному. Три масивні бані вінчали центральну частину споруди, облицьованої темно-коричневим і білим каменем, який надавав собору на диво сучасного вигляду.

Авіла подивився на під’їзний шлях, який розгалужувався, утворюючи три паралельні дороги, обсаджені пальмами. На його здивування, на території, куди не кинь оком, стояли сотні припаркованих машин — розкішні седани, розвалені автобуси, заляпані багнюкою мопеди… усе, що тільки можна собі уявити.

Марко проминув їх усі, прямуючи просто до головного двору, де його побачив охоронець, поглянув на годинник і показав на вільне місце для паркування — вочевидь, спеціально зарезервоване для них.

— Ми трохи спізнилися, — сказав Марко. — Ходімо швидко всередину.

Авіла хотів був щось відповісти, але слова застрягли в нього в горлі.

Він саме побачив вивіску на церкві:

Iglesia Católica Palmariana

«Боже мій! — здригнувся Авіла. — Я чув про цю церкву!»

Він подивився на Марка, намагаючись заспокоїти серце, яке шалено калатало.

— Це ваша церква, Марку? — намагався витримати якомога рівніший тон Авіла. — Ви… пальмаріанин?

Марко всміхнувся.

— Ви так вимовляєте це слово, наче то якась хвороба. Я — просто вірний католик, який вважає, що Рим збочив з істинного шляху.

Авіла знову поглянув на храм. Дивна заява Марка про знайомство з папою тепер стала зрозуміла. «Папа тут, в Іспанії»…

Кілька років тому по каналу Sur показували документальний фільм під назвою «La Iglesia Oscura»[60], у якому розкривалися деякі таємниці пальмаріанської церкви. Авіла з подивом дізнався, що така дивна церква існує, не кажучи вже про те, що кількість її парафіян і впливовість зростають.

За переказом, пальмаріанську церкву заснували після того, як місцеві жителі бачили кілька містичних видінь у поблизькому полі. Стверджували, що їм з’явилася Діва Марія й суворо попередила: в католицькій церкві стало багато «єресі модернізму», й істинну віру необхідно захистити.

Пресвята Діва закликала пальмаріан започаткувати альтернативну церкву й відректися від нинішнього папи як не гідного цього звання. Це переконання, що папа у Ватикані не є істинним понтифіком, отримало назву седевакантизму — віри в те, що престол святого Петра є буквально «вакантним», порожнім.

Понад те, пальмаріани вважають «істинним» папою свого засновника — Клементе Домінґеса-і-Ґомеса, який узяв ім’я папи Григорія XVII. За папи Григорія — «антипапи» з точки зору переважної більшості католиків — пальмаріанська церква впевнено розрослась. У 2005 році, коли папа Григорій помер під час великодньої служби, його прихильники сприйняли такий час смерті як добре знамення, що підтвердило безпосередній зв’язок покійного з Богом.

Тепер Авіла дивився на потужний храм — і той викликав у нього мимоволі зловісні відчуття.

«Хай там який нинішній антипапа — мені немає інтересу зустрічатися з ним».

На додачу до зухвалої критики римського понтифіка, пальмаріанську церкву звинувачували в ідеологічній обробці вірян, у залякуванні під маскою культу і навіть у кількох загадкових смертях, зокрема парафіянки Бріджит Кросбі, яка, за твердженням адвокатів родини, «не змогла втекти» від однієї з ірландських пальмаріанських церков.

Авіла не хотів поводитися нечемно з новим другом, але такого він від цієї поїздки не очікував.

— Марку, — ніяково зіхтнув він, — вибачте, але не думаю, що я зможу це зробити.

— У мене було відчуття, що ви це скажете, — відказав Марко, на перший погляд, абсолютно врівноважено. — І, визнаю, коли я опинився тут уперше, то відчував точно те саме. Я теж знав усілякі недобрі чутки, але, запевняю вас, це не що інше, як умисне очорнення з боку Ватикану.

«Чи варто нарікати на Ватикан? — подумав Авіла. — Адже ваша церква взагалі їх не визнає!»

— Рим потребував приводу, щоб відлучити нас від церкви, то почав поширювати неправду. Багато років з Ватикану поширювалася дезінформація щодо пальмаріан.

Авіла підійшов до величного собору посеред пустельної місцевості. Щось тут було не так.

— Я не розумію, — сказав він. — Якщо у вас немає зв’язків з Ватиканом, то звідки ж гроші?

Марко всміхнувся.

— Ви будете вражені, якщо дізнаєтеся кількість таємних пальмаріан серед католицького духовенства. В Іспанії існує багато консервативних католицьких парафій, яким не подобаються ліберальні зміни, що їх запроваджує Рим, тож вони тихенько передають гроші в такі церкви, як наша, де традиції лишаються міцними.

Відповідь була дуже несподівана, але Авілі видалася правдивою. У нього теж було відчуття наростання розкольницьких настроїв у католицькій церкві — прірва між тими, хто вважав, що церква повинна або модернізуватись, або загинути, і тими, хто вважав, що істинна мета церкви — лишатися незмінною посеред мінливого світу.

— Нинішній папа — чоловік непересічний, — сказав Марко. — Я розповів йому про вас, і він сказав, що матиме за честь привітати в нашій церкві орденоносного військового офіцера й після сьогоднішньої служби зустрінеться з вами особисто. Як і його попередники, він був військовим до того, як прийшов до Бога, і розуміє, через що ви пройшли. Я не сумніваюся: його точка зору допоможе вам знайти спокій.

Марко відчинив двері, щоб вийти, однак Авіла не міг поворухнутися. Він так і сидів на місці, дивився на масивну споруду й почувався винним у сліпій упередженості перед цими людьми. По правді, він нічого не знав про пальмаріанську церкву, крім чуток, — проте й у Ватикані не все чисто. Понад те, власна церква Авіли не допомогла йому після тієї катастрофи. «Пробачте своїх ворогів, — казала йому черниця, — підставте другу щоку».

— Луїсе, послухайте, — прошепотів Марко. — Я розумію, що завіз вас сюди частково хитрощами, але мої наміри чисті… Я хотів, щоб ви побачили цього чоловіка. Його думки докорінно змінили моє життя. Коли я втратив ногу — зі мною було те, що з вами. Я хотів померти. Я провалювався в пітьму, а його слова дали мені сенс життя. Просто ходіть і послухайте його проповідь.

Авіла завагався:

— Я радий за вас, Марку. Але, думаю, я сам непогано впораюся.

— Непогано? — розсміявся молодий чоловік. — Тиждень тому ви приставили до голови пістолет і натисли на гачок. Куди вже гірше, друже!

«Він має рацію, — зрозумів Авіла. — А мине ще тиждень, терапія скінчиться, повернуся додому — і все буде по-старому».

— Чого вам боятися? — не відступався Марко. — Ви ж адмірал! Дорослий дядько, командували кораблем! Невже вам страшно, що папа за десять хвилин заморочить вам голову й візьме в заручники?

«Та я і сам не певен, чого боюся», — подумав Авіла, дивлячись на свою поранену ногу й відчуваючи себе дивно малим і безсилим. Більшу частину життя він за щось відповідав, кимось командував. Коли ж хтось командував ним, адмірал почувався непевно.

— Ну нехай, — нарешті промовив Марко, пристібаючи ремінь. — Вибачте. Бачу, що ви