Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

href="ch2-760.xhtml#id76">[760]. Це означає, що художник приєднується так би мовити до процесу породження форм та діє відповідно до нього[761]. Ґьоте казав: «Я припускаю, що грецькі художники діяли відповідно до законів самої природи — тих законів, на сліди яких я натрапляю сам»[762].

«Йдеться не про те, щоб імітувати Природу, а про те, щоб працювати, як вона», казатиме Пікассо[763]. Його слова цитує П’єр Рікманс задля ілюстрації теорії зображення китайського художника Шітао, яку він підсумовує наступним чином: «Діяльність художника полягає не у тому, щоб імітувати різні дані Творення, а у тому, щоб відтворювати сам акт, яким Природа була створена». Це доводить, що творчий досвід художників Далекого Сходу також привів їх до думки, що вони діють відповідно до таємних законів природи.

На думку Пауля Клее, саме процес творення привертає увагу художника: «Природа, що породжує, важливіша для нього за народжену природу»[764]. Як художник він хоче перебувати «у надрах природи, у первісній глибині творення, де лежить ключ до кожної речі»[765]. Саме в цьому контексті Клее отримує свободу для створення абстрактних форм, які, на його погляд, є продовженням людиною дії природи.

Коли Ґьоте говорить, що мистецтво є найкращим екзегетом природи, він хоче дати зрозуміти, що естетичний досвід дає змогу підгледіти певні закони, які могли б пояснити всю різноманітність природних і живих форм. Так само Роже Каюа у своїй «Узагальненій естетиці» зазначає, що те, що схеми, які він називає «природними приписами», тобто схеми, які породжують форми, є нечисленними[766]. Він, також, намагається вловити геометричні фігури, обрані природою, наприклад, спіраль, та підгледіти «величезну канву, що визначає форму кристалів, раковин, листя, квітів»[767].

Коли кажуть, що мистецтво продовжує природу чи діє відповідно до її методу, потрібно зробити уточнення. Людське мистецтво ніколи, в будь-якому разі до нашого часу, не змогло відтворити того, що є особливістю природи — її спонтанність. У Канта є чудові сторінки, присвячені нашому інтересу до краси природи, який відразу ж зникає, якщо ми розуміємо, що йдеться про імітацію, якою би досконалою вона не була[768]. Витвори людського мистецтва, зокрема у галузі техніки, можуть досягати високого ступеня досконалості і створювати враження перевершення природи. Проте ніщо не перевершить досконалості живої істоти. Ґьоте сказав про це: «Якою витонченою та прекрасною є жива істота! Як вона добре адаптована до своєї ситуації, наскільки вона справжня, наскільки вона є!»[769]. Наскільки вона «є»! Природу характеризує саме ця екзистенційна присутність, яку ніяк не можна імітувати і яка постає перед нами. Це непояснювана таємниця природи.

4. Полярність та приріст

Ґьоте намагався відкрити Форми-типи Природи — те, що він називав первісними феноменами (Urphänomene), наприклад, первісну рослину. Ці Форми-типи він пояснював фундаментальними законами, що у загальний спосіб керували усіма природними рухами. Йдеться, зокрема, про дві сили: полярність (Polarität) та інтенсифікацію чи приріст (Steigerung), дію яких можна побачити, наприклад, у примноженні рослини[770]. Справді, подвійний рух по спіралі та вертикалі, притаманний цьому процесу, відповідає фундаментальному ритму природи, визначеному опозицією Polarität — «подвоєння», та Steigerung — «ошляхетнення» чи «інтенсифікації». Все, що постає, каже Ґьоте, повинно розділитися, щоб постати. Розділені частини починають шукати та знаходять одна одну, вони можуть знову з’єднатися […]. Це нове об’єднання може реалізуватися через подолання, в міру того, як розділене своєю чергою посилюється (sich streigert), а згодом зв’язок посилених частин створює щось третє, нове, вище, неочікуване»[771]. Завдяки подвоєнню та опозиції протилежностей природа спричинює появу якоїсь вищої форми екзистенції, що примирює та долає протилежності. Завдяки вертикальній та спіральній опозиції, опозиції чоловічого та жіночого начал, з архетипної рослини поступово постає «несподіванка» квітки, а потім — «несподіванка» плодів, і у такий спосіб вона у формі, що долає поділ, віднаходить свою первісну андрогінність. Ця архетипна рослина є взірцевою моделлю великого закону природи, що упорядковує всі природні чи людські процеси. У поемі «Метаморфоза рослин», де Ґьоте звертається до своєї дружини, Крістіани Вульпіус, він описує цей рух рослини до єдності, що долає поділ та, розширюючи значення символу, застосовує цю модель до будь-якого життя і будь-якого кохання:

Відтепер кожна рослина сповіщає тобі про вічні закони, кожна квітка розмовляє з тобою більш зрозумілою мовою. Водночас, якщо ти побачиш тут ієрогліф богині[772], то впізнаватимеш його всюди, навіть якщо його обриси зміняться: у гусениці, яка повільно повзе, у метелика, який пурхає, у людині, яка моделюючи саму себе, змінює притаманну їй форму. Можна, також, розмірковувати про те, як із зародку першої зустрічі потроху розвивається спокійна звичка, як потужно розквітає у наших грудях дружба, як, зрештою, Кохання породжує квіти та плоди. […] Священна Любов надихає на взаємність почуттів, як на свій найпрекрасніший плід, на єдність у баченні речей, щоб у гармонійному спогляданні, як досконала єдність, пара дісталася вищого світу[773].

Цей універсальний закон застосовується також до художньої творчості. Ґьоте використовуватиме його при створенні своїх літературних праць. Їхня структура визначається тим, що Ґьоте вважає двома двигунами природного зростання, полярністю та інтенсифікацією[774].

Художник Філіп Отто Рунґе, який надихався уявленням Ґьоте про архетипну рослину, розважався, малюючи квіти та називаючи їх «Геометрична волошка», «Лілея зі світла», «Amaryllis formosissima». У такий спосіб він намагався вхопити в породжуючих їх схемах секрет походження живих форм[775].

5. Спіраль та звивиста лінія

Ґьоте, який був візуалістом, «бачив» фундаментальний закон природних феноменів у двох силах — полярності та інтенсифікації, які, на його думку, породжують подвійний рух рослини по вертикалі та спіралі. Він «бачив» його, адже для нього цей закон представлений у емблемі спіралі чи кадукеї[776], які уособлюють фундаментальну тенденцію вегетації.

Цілком ймовірно, що Паскаль мав на думці зовсім інший «звичний» для природи рух, коли писав:

Природа діє поступом, itus et reditus [відхід і повернення], вона йде й повертається, потім заходить далі, потім на двічі меншу відстань, потім — на більшу, ніж будь-коли, тощо. Так відбуваються