Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

пралю й прибиральницю, бо не мала, чим їм платити, взялася за цю роботу сама й вирішила ходити в порожню квартиру, аби не заросла порохом. Кошовий провів пальцем по столу.

— Чисто. Господиня ніби відчувала.

— Здогадатися не важко. Не ти один такий передбачливий, Климентію. Коли росіяни почали виходити, наше повернення стало питанням часу. І не лише наше.

Але все одно вони повернулися до Львова не відразу. Обережний та скептичний, Кошовий чекав, що російська армія найближчим часом зайде назад, цього разу відбивши королівське місто з боями. Після весняного падіння Перемишля він подумки поставив хрест на успіхах цісарського війська й готувався перебиратися в провінцію, глибшу за Трускавець.

Магда кілька разів починала розмову про можливість переходу фронту, збиралася пробиратися до Варшави, і шпетила Кошового за нерішучість. Він же зволікав, пояснюючи: не хоче ризикувати нею. Вони навіть кілька разів посварилися, бо Магда наполягала — не треба над нею труситися, здатна дати собі раду, ще й Климентія при потребі врятує. Словом, зіткнулися два гонори, й наближався момент, коли він уже готовий був поступитися.

Гірше не буде.

Хоч насправді аж так зле їм не велося. Таки подалися в Трускавець, але за Адама Вишневського, давнє й втрачене кохання, Магда не згадувала. Несподівано допомогла пані Зінгерова: у неї там виявилася хвора тітка, жила у власному будинку й лишилася сама — треба доглядати. Курортне містечко з початком війни не занепало, хоч квітнути вже не могло. Платою за проживання була опіка над літньою жінкою, й Кошовий розумів: це чи не головна причина, чому подружжя Зінгерів погодилося тримати помешкання на Личаківській за ними.

Так і сказали.

У множині.

Хоч сам Клим досі не готовий був остаточно прийняти нову для себе реальність — Магда Богданович у його житті, поруч із ним, вони ведуть спільні справи й разом планують подальше життя. Настільки, наскільки далеко можуть зайти плани під час війни, котра не знати коли скінчиться. Час від часу думав над своїм новим статусом. Та здебільшого намагався не морочитися, бо цей самий статус вимагав від нього, мужчини, пошуку способів триматися на плаву.

Нотаріальні контори працювали, і йому, юристові, котрий колись вивчав законодавство Російської імперії, не складно було прилаштуватися в Трускавці за фахом. Довелося їздити по довколишніх селах, бо чим довше тут трималася нова влада, тим більше людей змирялося — так уже й буде. Рутинні справи спадщини та нерухомості затягнули, Клим отримав відповідні документи й міг без великого ризику для себе іноді наїжджати навіть до Львова.

Вперше навідався після Різдва. Залагодивши поточні справи, завітав до Шацького, котрий, як слід було чекати, невідомим чином далі знав усе й про всіх. Виходити за визначену владою межу осілості євреям на той час стало ще безпечніше, тож він наважився відшукати Тиму, потім — зустрітися з Віхурою, крім того цікавився газетними публікаціями. З усієї інформаційної каші Йозеф таки зміг скласти певну картину, яка переймала Клима, далекого тепер від усіх львівських спільнот, чуток та пліток.

Так він дізнався: через два дні після їхньої пам'ятної зустрічі в конторі на Шевській пан Ярослав Навотний спробував повіситися. Мотузка не витримала ваги, відірвалася, вирвавши з м'ясом гак люстри. Тоді він, затявшись, навіть не зрізавши зашморг із шиї, тільки трохи послабивши, стрельнув собі в рота з револьвера. Де роздобув зброю — поліція не знала. Записки теж не лишив по собі. Проте все прояснила така собі Уляна Поклонська. Назвала себе підопічною пана Навотного, хоча всі, причетні до справи, чудово розуміли справжню суть такої опіки. Вона розказала: останні тижні небіжчик перебував у глибокій депресії, скаржився на життя, на те, що за нової влади не ладен знайти собі застосування. Саме так написав у своїй газеті Зенон Химич, та гуляла й неофіційна версія — Навотний, зовні міцний, лікувався потай від чоловічого безсилля. Нібито є лікар, котрий підтвердив це поліції, проте дуже просив не розголошувати.

Отак.

За Ярослава Навотного скоро забули.

Дізнавшись новини, Магда тоді ніяк не відреагувала. Її більше переймали воєнні дії, вона робила свої прогнози, й після падіння Перемишля вони стали зовсім невтішними. Тоді вона вперше заговорила про спробу вибратися з Галичини, перейшовши лінію фронту.

А на початку літа стався перелам на користь Австрії.

І ось Клим із Магдою знову вдома.

Розпаковувати речі вирішили вже завтра. Бо дісталися під вечір, наморилися не лише переїздом — тиснула загальна втома від майже року війни. Проте відчуття свободи у щойно звільненому місті все ж було, подіяло на диво п'янко, і вони, навіть не вечеряючи, бо не чулися голодними, вклалися спати.

Ранком валялися довго, хоч планів кожен мав море — треба пробувати почати все від самого початку й зважити на нові обставини: у Львові поновили стару владу та війна з нього нікуди не зникла. Наслідки, за прогнозами Магди, розгрібатимуть довше, ніж тут стояла чужа армія. Тож вона бачила себе в гущині життя. Ну, а Кошовий мав намір освіжити старі зв'язки з громадою: правники в нових умовах знадобляться, як ніколи.

— А чи працює вже бодай одна пристойна кав'ярня? — поцікавився Клим, пов'язуючи краватку перед дзеркалом.

— Ти хіба не звик пити вдома? Я навчилася варити навіть ерзац. Виходив, здається, цілком пристойний напій, — відказала Магда. — І потім, Климентію, я не певна, що в кав'ярнях відразу з'явиться справжня. Всюди ерзац.

— Мені смакує з твоїх рук, — він убрав камізельку. — Але саме відчуття — кава в кав'ярні, тобі її подає офіціант, можна сидіти просто неба на вулиці й пити, не озираючись сторожко. Навіть ерзац піде. До того ж, Магдо, його ще треба роздобути.

— Спробую розжитися в пані Зінгерової. Заразом розкажу, як чується її улюблена тітка. Маю листа.

Кошовий вдягнув піджак.

Обсмикнув поли, переконався: треба перешивати все, він дуже схуднув.

Магда вже підійшла до дверей, збираючись виходити.

Ззовні постукали.

— Хто б це?

Знизавши плечима, Клим пішов відчиняти.

Веслав Зінгер, власною персоною.

— Я дуже перепрошую, пане Кошовий.

— Та ну, пане...

Слова застрягли — відступивши, домовласник пропустив до помешкання двох офіцерів. За ним ступив чоловік у цивільному.

— Чи тут мешкає пан Климентій Кошовий? — запитав він.

— Так.

— Це ви?

— Власного персоною.

— Прошу пана показати документи.

Магда виступила наперед.

— У чому справа, панове?

— Спокійно, — Клим торкнувся її плеча. — Я все з'ясую.

Взявши з шухляди паспорт, він простягнув цивільному.

Перехопив офіцер.

Розгорнув, пробіг очима.