Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

який і далі лементував і рюмсав, забрали геть.

—  Хтось міг би подумати, що йому ріжуть горло, – зронив Контролер, коли зачинилися двері. – А якби він мав бодай дрібку розуму, то збагнув би, що насправді це для нього не покарання, а винагорода. Його посилають на острів. Тобто в таке місце, де він зустріне найцікавіших у цілому світі чоловіків і жінок. Тих людей, які з тієї або іншої причини занадто яскраво виявляли свою індивідуальність, щоб пристосуватися до життя в громаді. Людей, яких не задовольняють ортодоксальні догми, які мислять незалежно й самостійно. Людей, одне слово, які є особистостями. Я майже заздрю вам, містере Ватсон.

Гельмгольц засміявся.

—  Чому ж ви самі тоді не на острові?

—  Тому що, врешті-решт, я надав перевагу ось цьому, – відповів Контролер. – Переді мною був вибір: бути висланим на острів, де я міг би й далі займатися чистою наукою, або почати співпрацю з Радою Контролерів з перспективою в майбутньому стати одним із них. Я вибрав цей варіант і забув про науку. – Трохи помовчавши, він додав: – Інколи я трохи тужу за наукою. Щастю служити важко... особливо щастю інших людей. Набагато важче, ніж істині, якщо вас не зумовили приймати його беззаперечно. – Він зітхнув, знову на якийсь час замовк, а тоді повів далі жвавішим тоном: – Ну, але обов’язок є обов’язок. Не можна довіряти власним уподобанням. Мене цікавлять пошуки істини, мені подобається займатися наукою. Але істина несе загрозу, а наука небезпечна для суспільства. Небезпечна, хоча й благотворна. Завдяки їй ми досягли найстабільнішої рівноваги в історії людства. Китай порівняно з нами страшенно ненадійний; навіть примітивні матріархати не були такі тривкі, як ми. Завдяки, я повторюю, науці. Але ми не можемо дозволити науці зруйнувати власні досягнення. Ось чому ми так ретельно обмежуємо масштаби її досліджень... і ось чому мене мало не зіслали на острів. Ми не даємо їй можливостей розв’язувати будь-які проблеми, крім найнагальніших. Усі інші наміри ми уважно відстежуємо і знеохочуємо. Цікаво, – додав він після невеличкої паузи, – перечитувати, що писали люди в епоху Нашого Форда з приводу наукового проґресу. Їм, судячи з усього, уявлялося, що цей проґрес триватиме вічно, незважаючи ні на що інше. Знання були найвищим благом, істина становила верховну цінність; усе решта вважалося другорядним і підпорядкованим. Це правда, що навіть тоді ці ідеї починали вже зазнавати змін. Наш Форд доклав чималих зусиль до того, щоб змістити акцент з пошуків істини і краси на досягнення комфорту і щастя. Масова продукція вимагала такої зміни акцентів. Завдяки всенародному щастю колеса невпинно і стабільно крутяться; істина і краса на таке не здатні. Ну, і, звичайно, коли маси дісталися до політичної влади, щастя набрало значно більшої ваги, ніж істина й краса. Але, попри це все, ще й далі не існувало жодних заборон і обмежень для наукових дослідів. Люди й далі вважали істину і красу верховним благом. Аж поки не вибухла Дев’ятирічна війна. А це вже змусило їх заспівати зовсім іншу пісню. Який сенс в істині, красі або знаннях, коли довкола вас розриваються бомби зі спорами сибірки? Саме тоді науку почали вперше контролювати... після Дев’ятирічної війни. Люди буди згодні на те, щоб контролювалися навіть їхні бажання. Все заради спокою. Відтоді ми й почали все контролювати. Істина від цього, звісно, постраждала. Але зате виграло щастя. Ніщо нам не дістається безкоштовно. За щастя треба платити. Ось і ви за нього платите, містере Ватсон... платите, бо вас, як видається, занадто цікавить краса. Мене занадто цікавила істина; я теж за це заплатив.

—  Але ж ви не відправилися на острів, – зронив Дикун, порушивши довгу мовчанку.

Контролер усміхнувся.

—  Саме так я й заплатив. Обравши служіння щастю. Щастю для інших людей... не для себе. Нам пощастило, – додав він після паузи, – що на світі є стільки островів. Не знаю, що б ми без них робили. Мабуть, садовили б вас усіх у камеру для смертників. До речі, містере Ватсон, чи вам подобається тропічний клімат? Маркізькі острови, скажімо; або Самоа? Чи волієте щось прохолодніше?

Гельмгольц підвівся зі свого пневматичного крісла.

—  Я б волів якомога гірший клімат, – відповів він. – Коли клімат поганий, то краще пишеться. Скажімо, якщо завиває вітер і бушують шторми...

Контролер схвально кивнув.

—  Мені подобається ваша сила духу, містере Ватсон. Дуже подобається, справді. Хоч офіційно я це і не схвалюю. – Він усміхнувся. – Що ви скажете про Фолклендські острови?

—  Так, це мені підходить, – відповів Гельмгольц. – А тепер, якщо ви не заперечуєте, я хотів би піти й подивитися, як там справи у бідолахи Бернарда.

РОЗДІЛ 17

—  Мистецтво, наука... здається, ви заплатили доволі високу ціну за ваше щастя, – сказав Дикун, коли вони залишилися самі. – Ще щось?

—  Ну, звісно, релігія, – відповів Контролер. – Існувало щось таке, що називали Богом... ще перед Дев’ятирічною війною. Але я й забув; таж ви, мабуть, усе про Бога знаєте.

—  Ну... – завагався Дикун. Він хотів би розповісти про самотність, про ніч, про безодню, про занурення в тінисту пітьму, про смерть. Він хотів би про все це сказати; але йому для цього бракувало слів. Їх не було навіть у Шекспіра.

Контролер тим часом перетнув кімнату і відімкнув великий сейф, вбудований у стіну поміж книжковими поличками. Прочинилися важкі дверцята. Понишпоривши в темних нутрощах сейфа, він сказав:

—  Ця тема мене завжди дуже цікавила. – Він витягнув звідти товстий чорний том. – Цього ви, скажімо, ніколи не читали.

Дикун узяв книгу.

—  Біблія, Старий і Новий Завіт, – прочитав він уголос з титульної сторінки.

—  І цього. – То була маленька книжечка, якій бракувало обкладинки.

—  «Наслідування Христа».

—  І ще цього. – Він подав Дикуну ще один том.

—  «Різноманіття релігійного досвіду». Вільям Джеймс.

—  Я маю ще багато всього, – додав Мустафа Монд, знову вмощуючись у кріслі. – Повну колекцію старої порнографічної літератури. Бог у сейфі, а Форд на поличках. – Він показав, сміючись, на свою офіційну бібліотеку: полички з книжками і стелажі з бобінами для читальних апаратів і рулонами зі звуковими доріжками.

—  Але якщо ви знаєте все про Бога, чому ви не кажете про нього їм? – обурено запитав Дикун. – Чому не даєте їм прочитати ці книжки про Бога?

—  З тієї