Читати книгу - "Будь дивом"

тебе це знак, що все буде добре. Ніколи не сумнівайся в цій угоді, в цій книжці».

Як віднаходити миті абсолютного спокою?

Слід щоденно тренуватися, щоб бути для них відкритим.

Я чула про одну жінку, яка щотижня залишала один особливий день, який проводила в суцільній тиші. Звучить екстремально, але уявіть, як тихо було цього дня в її голові!

Я навчилася протягом дня робити паузи й насолоджуватися тишею. Друзі з реабілітаційних програм навчили мене «Молитви безтурботності». Щоразу, коли почуваєшся розгубленою, нерішучою, маєш сумніви — просто зроби паузу, щоб гамір ущух, і в повній тиші скажи: «Господи, дай мені спокою, щоб приймати те, що я не здатна змінити; мужності, щоб змінити те, що я можу змінити; мудрості, щоб зрозуміти різницю між одним і другим».

Я практикую тишу щодня. Це як банкомат — ти не отримаєш грошей, якщо не покладеш коштів на рахунок. Якщо робити часті внески, то коли тобі знадобляться гроші, ти їх матимеш. Кожного ранку я присвячую півгодини спілкуванню з Богом. Я роблю щоденні внески в мир та спокій. Щоранку Бог отримує мої перші півгодини. Це найцінніший час мого дня. Це найважливіше з того, що я роблю. Я реєструюсь у своєму Джерелі любові, творчості, натхнення і краси. Я під’єднуюсь до свого джерела енергії.

Воно змінить твоє життя, якщо ти будеш йому вірним. Протягом цих 30 хвилин зазвичай нічого не відбувається. Я просто відчуваю присутність Бога — і пізніше протягом дня, саме тоді, коли найбільше цього потребую, мене огортає спокій.

Виявляється, найкращий спосіб «вимкнути» гамір — це ввімкнути тишу.

Урок 47

Щоб стати провідником миру, залишайся відкритим

Одного дня двоє незнайомців вешталися коло нашого будинку. То були діти — майже підлітки, яких я досі не бачила. Один із них висмикнув зі снігу жердину від снігоочисника і пішов на заднє подвір’я.

Я спостерігала за ними з другого поверху і боялася, що вони щось украдуть. Очікувала найгіршого просто тому, що зовсім їх не знала. Може, вони вибирають будинки, щоб потім їх пограбувати? А може, збираються розбити жердиною вікно?

Перш ніж я змогла вирішити, як діяти, мій чоловік пішов надвір і сказав: «Гей, хлопці, як життя? Нам іще знадобиться ця жердина для снігоочисника, тому поставте її на місце».

Він трохи потеревенив із ними, хлопці поставили жердину і перелізли через сусідський паркан, щоб скоротити шлях додому. Я дивилася на них, аж поки вони не зникли, і все ще мала сумніви щодо їхніх намірів.

Цілісінький день я картала себе, що подумала про найгірше. У дитинстві я й сама ходила чужими дворами, щоб якнайшвидше дістатися додому. Так само робила й моя донька. Ми сміялися зі старенької сусідки, яка полюбляла ходити навпростець через чиїсь двори, однак страшенно лютувала, коли діти вешталися коло її будинку.

Був іще випадок, коли я відразу подумала про найгірше. Я побачила в аптеці зграйку хлопців у широких штанях, які стояли купкою, перешіптувалися й хихотіли. Моя перша думка? Злодюжки.

Мій чоловік, який у кожному бачить тільки хороше, поговорив із ними. Він запитав, до якої школи вони ходять і які оцінки отримують.

Коло каси я помітила, що мені бракує 25 центів. Я гукнула чоловіка, щоб він дав їх мені. Він не почув мене, на відміну від одного хлопця. Останній підійшов до мене, засунув руку до кишені і дав мені гроші. «Візьміть, міс», — сказав хлопчина.

Моє серце розтануло.

Чому я завжди очікую від незнайомців найгіршого? Їхня поведінка видається мені підозрілою, тоді як я мала б сумніватися щодо своєї. Я закриваю своє серце, щоб відчути, що я в безпеці.

Цікаво, чи закриваються серця інших людей, коли я надто голосно чи забагато розмовляю, коли не втримуюся від лайки чи щедро присмачую свою розмову саркастичними коментарями, щоб бути дотепною? Чи закриваються вони, коли я надто голосно вмикаю музику кантрі або сигналю з машини, щоб привітатися чи попрощатися з друзями та родичами?

Джордж Бернард Шоу писав, що головний секрет у тому, щоб не просто мати погані чи гарні манери, а й застосовувати їх однаково для кожного. Що трапилося б, якби ми вважали кожну людину хорошою, а не поганою, навіть якщо ми не знайомі? Яким був би наш світ, якби ми відкривали свої серця назустріч усім?

У дитинстві я щонеділі співала в церкві молитовний гімн святого Франциска «Зроби мене провідником Твого миру». Однак ніколи не розуміла, як бути цим провідником. Щоранку я повторюю цю молитву, бо вона ілюструє мою життєву місію, але почала сприймати її по-новому після того, як моя сестра Джоан надіслала мені екземпляр книжки «Неприв’язана душа» Майкла Сінґера.

Він писав, що всі ми будуємо своє життя так, щоб захиститися від образ і одне від одного, а зрештою — від самого життя. Ми закриваємося від інших, щоб себе захистити, але насправді не стаємо вільними — це наші страхи беруть нас у полон. Ми закриваємо в собі злякану людину, яка не хоче дорослішати.

Як залишатися відкритим? Майкл Сінґер стверджує, що секрет полягає в тому, щоб більше не закриватися. Серед нас багато таких, хто потерпає від блокування серця, спричиненого страхом. Письменник Еммет Фокс порівняв цей відкритий духовний канал із водопровідним шлангом. Коли поливаєш газон, по ньому тече нескінченний потік води. Та якщо її щось заблокує, вона не тектиме. Якщо наступиш на шланг або зігнеш його — потік припиниться. Вода — джерело — усе ще там, але її провідника заблоковано.

Значну частину свого життя я намагалася себе захистити, щоб мені не завдали болю. Я навчилася професійно закриватись, але потім зрозуміла, що світ дає тобі більше можливостей, якщо залишаєшся відкритою. Він стає по-справжньому магічним місцем. Я хочу розповісти вам про один зимовий вечір, коли одна жінка відкрила своє серце — і розпочалася справжня ланцюгова реакція.

У березні я планувала поїхати на Клівлендський міжнародний кінофестиваль разом із чоловіком, але майже всі дороги були перекриті. Снігу було стільки, що ніхто не наважувався висунути носа на вулицю. Ми знали, що наше авто навряд чи зможе виїхати з двору. А якби й змогло, то навряд чи нас врятує навіть Американська автомобільна асоціація. У такий вечір годі й шукати вантажівку з буксиром. Тільки дурень сів би за кермо в такій ситуації. Принаймні я так вважала.

Чоловік зі мною погодився, а за кілька годин запропонував: «Ходімо десь повечеряємо. Прогуляємося пішки». Пішки? Мій чоловік хоче прогулятися? Виникла спокуса помацати його чоло. Його й справді лихоманило — від того, що доведеться провести вечір удома. Для такого екстраверта, та ще й у суботу — це