Читати книгу - "Таємне джерело"

в зеніті, день видався ясним, на дощ не збиралося, і це все він сприймав за добрий знак: нині мусить якщо не все остаточно завершитися, то закритися дуже багато питань – це вже так достеменно. Ішов спокійно, на душі раптом зробилося так само легко, як позавчора, коли спадала неймовірна напруга. Щоправда, потім так само випала прогулянка до зачарованого лісу. Але зараз середина білого дня, ліс напевне живе своїм звичайним життям – трава, дерева, птахи.

Жодних темних тіней і перетворень живої води на мертву.

За дивним, проте щасливим, як оцінив він сам, збігом обставин дорогою Ігор майже нікого не зустрів. Минаючи хату парторга, кинув поглядом – з-за паркану ніхто не визирав. Двоє місцевих дідів мовчки кивнули, розминаючись із чужаком на шляху. Здається, баба Галя Дорош ходила подвір’ям, але тут уже Князевич поручитися не міг.

За її хатою скінчилося село.

Дивно було йти отак, у туфлях та плащі, зовсім наче гуляєш міським парком або бульваром. Глибоко вдихнувши, Ігор трошки постояв, дослухаючись до тиші, а тоді рушив уперед, у бік урочища, намагаючись ступати так, щоб зависока трава не гальмувала руху.

Незчувся, як дійшов. Зупинився, витягнув руки з кишень, покрутив головою, гукнув:

– Ну? І хто тут у нас?

Відповіддю було мовчання.

– Я дарма прогулявся? Покажися, де ти там є.

Знову нічого.

Чи це йому так здається? Якийсь рух за спиною. Може, вітер гілку гойднув…

Ні, таки рух.

Князевич іще розвертався, коли наштовхнувся на щось міцне, сильне, безжальне – і світло згасло.

26

Мотузок

Перше, що відчув, повернувшись до тями, – осіннє листя на губах.

Тут же дійшло: лежить долілиць, обличчя притиснуте до землі, він вдихає запах трави, котра не почала ще пріти, лише ледь жухла, відчуваючи своє повільне старіння. Не поспішаючи розплющувати очей, Ігор ворухнувся, даючи зрозуміти тому, хто вовтузився позад нього, прикручуючи одну до одної заведені назад кисті його рук, – мертвим довго прикидатися не збирається. При пам’яті, ба навіть вимагатиме пояснень.

Той, кого Князевич поки не бачив і навіть не до кінця був упевнений у тому, що побачить саме цю людину, поводився з полоненим гуманно. Руки не закрутив до болю, лише міцно зв’язав мотузкою, старанно затягуючи вузли. Одне коліно при цьому впиралося в спину лежачому, і, схоже, чоловік захопився процесом. Нарешті, очевидно вдовільнившись результатами своїх старань, забрав ногу, розпрямився. Узявши Ігоря за плече, м’яко, навіть якось так обережно, перевернув тіло на спину. Лежати, коли зв’язані руки під спиною, було незручно, та в цей момент Князевич не зважав на такі речі. Він дивився просто перед собою, на того, хто височів над ним.

Молодий хлопець. Зовсім молодий, коротко стрижений, коли бути вже зовсім точним – із недавно голеною під машинку головою, волосся на якій поволі почало відростати. Високий, навіть зі свого положення Ігор вирахував метр дев’яносто, похибка мінус два сантиметри, не більше. Він стояв, поставивши взуті в чоботи ноги на ширину плечей, з-під розстебнутої сірої фуфайки визирав світлий, під горло, светр. І переможцем навіть із висоти свого зросту, дивлячись на зв’язаного супротивника, не виглядав.

– Ярчук, – мовив Ігор.

– Ага, – підтвердив Дмитро Ярчук. – Дякую, що прийшов.

– Оце так ти дякуєш? І чому на «ти»?

– А ти хочеш, аби серед лісу я називав тебе товаришем, як там тебе, і «викав»? Може, ще строєм походити, струнко постояти?

Дезертир правий. Ану їх, умовності, справді недоречні.

– Хай так. За віком ти мені десь як молодший брат, можна по-простому. Так і будеш стовбичити?

Ярчук мовчки нахилився, підхопив Князевича попід руки, доволік до найближчого стовбура, підняв і прихилив. Умостивши полоненого таким чином, він присів навпроти навпочіпки, роздивляючись Ігоря з незрозумілою для того цікавістю – наче ніколи зблизька не бачив людей, не інакше.

– Для чого ти це зробив?

– Я багато чого вже наробив, – почулось у відповідь. – Тебе що саме цікавить?

– Ось це от. Ліс, урочище, засідка. Напав на офіцера міліції при виконанні, зв’язав. Навіщо?

– Поговорити.

– Ясно. Без цирку ніяк?

– Не цирк. – Дмитро хитнув головою. – Для твоєї безпеки, дядьку. Чи краще – брате, ти ж сам сказав…

– Називай, як хочеш. У чому моя безпека, що ти взяв собі в голову?

– Коли нас упіймають, матимеш, як це у вас називається, алібі. Не вступив зі мною в змову, я напав на тебе, викрав, зв’язав. Ти мій бранець, а на мене тепер можна вішати й не таке. Після всього… А! – Він махнув рукою. – Гаразд, маємо не так багато часу.

Він підсунувся ближче. Тепер Князевич міг роздивитися шрам, досить великий, кривий та на вигляд – свіжий, що розтинав ліву брову Ярчука.

– Значить, ти все ж таки знаєш, що тебе зловлять.

– Бо я цього захочу, брате. Ти не пробував ховатися? Особливо коли тобі тільки ось стукнуло дев’ятнадцять – не пробував? Спробуй, як хочеш, хорошого мало, повір мені. Між іншим, я ще не вирішив до кінця… Раптом я тобі здамся, героєм зроблю.

– То давай, – вирвалося в Ігоря.

– Дуже хочеться? Героєм – кортить? – Ярчук трошки посунувся вперед. – Мені – не дуже. Тільки вибору наша з тобою країна мені не лишила. Ось ти великий, старший брат, а не допетрав цього. Знаєш, чому? Бо війна. Був на війні? А я був, ясно тобі? Я був, і мені цього не хочеться!

Він накручував себе що далі, то більше, такий стан і така поведінка Князевичу теж були знайомі. Так, з легкої істерики, злочинець у його кабінеті робив перший крок до каяття. Ігор розумів, що зараз переживає хлопець і що ним рухає: не кожен дорослий досвідчений злочинець витримає довго, несучи тягар скоєного. Практично восьмеро з десяти вже на другий день утомлюються тримати це на собі та в собі, воліють навіть не покаятися – просто розказати комусь. Такі муки переживає викрадач коштовного діаманту: подібні речі крадуть не для того, щоб милуватися потай, а щоб хвалитися скарбом: володіння ним возвеличує власника.

– Політрук щодня пиздить про наш інтернаціональний обов’язок, але я там, за річкою, нікому й нічого не винен! – Уже звівшись на рівні, Ярчук і далі говорив, походжаючи туди-сюди й допомагаючи собі жестами. – У чому мій обов’язок? Ти знаєш, що таке зачистка? Про таке в газетах не пишуть, радіо не скаже, телек не передасть! А я сам ходив туди, сам, оцими ось руками розстріляв хлопчика в кишлаку! Знаєш, чому я це зробив? Бо перший раз, коли наш взвод виїхав на зачистку, я не зміг стріляти в старого, дід такий сидів,