Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

відділом. Він знає, що робить. Хольм буває норовистий, але він практично незамінний.

— Я знаю. Морандер мені говорив. Проте в подачі новин йому все-таки доведеться підладжуватися під решту. В кінці кінців, ви найняли мене, щоб оновлювати газету.

Берґшьо задумливо кивнув.

— Гаразд. Будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження.

Коли Анніка Джанніні в середу ввечері, повертаючись до Стокгольма, сіла на Ґетеборзькому центральному вокзалі в потяг Х2000, вона почувалася втомленою і знервованою. Їй здавалося, що останній місяць вона просто живе в цьому потязі і практично перестала бачитися з родиною. Анніка сходила у вагон-ресторан по каву, повернулася на своє місце і розгорнула папку із записами останньої розмови з Лісбет Саландер, яка стала додатковою причиною її втоми і роздратування.

Вона темнить, думала Анніка Джанніні. Ця дурненька не розповідає мені правди. І Мікке теж темнить. Тільки Богові відомо, чим вони займаються.

Анніка також констатувала, що, оскільки брат і клієнтка не мають можливості спілкуватися, змова — якщо така існує — виникла сама собою, вони мовчать про речі, про які їм здається природним мовчати. Невідомо, у чому тут річ, але Мікаель Блумквіст вважає за необхідне щось приховувати.

Анніка боялася, що йдеться про питання моралі, яка була слабкою стороною брата. Він вважав себе другом Лісбет Саландер. Анніка знала свого брата і його лояльність, що межує з тупістю, щодо людей, яких він якось зарахував до друзів, навіть якщо друг виявлявся нестерпним і стовідсотково помилявся. Їй також було відомо, що Мікаель міг миритися з багатьма дурницями, але що існувала певна межа, переходити яку не можна. Де саме ця межа пролягала, залежало від конкретної особи, але Анніка пам’ятала випадки, коли Мікаель цілком поривав стосунки з колишніми друзями, якщо ті чинили щось, на його думку, аморальне і неприйнятне. Тоді він бував непохитний, розрив відбувався раз і назавжди й обговоренню не підлягав. Мікаель навіть не відповідав на телефонні дзвінки, якщо зазначена особа телефонувала, щоб принижено вибачитися.

Що відбувалося в голові Мікаеля Блумквіста, Анніка Джанніні розуміла, але не мала ані найменшого уявлення про те, що діялося в голові Лісбет Саландер. Інколи їй здавалося, що там цілковитий штиль.

Мікаель говорив їй, що Лісбет Саландер буває іноді примхливою і не йде на контакт. До зустрічі з Лісбет Анніка думала, що так буде лише спочатку і все питання в тому, щоб завоювати її довіру. Проте після місяця розмов — правда, перші два тижні пройшли марно, бо клієнтка не мала сили підтримувати розмову, — Анніка констатувала, що їхнє спілкування здебільшого однобічне.

Також їй здавалося, що Лісбет Саландер часом, схоже, перебуває в глибокій депресії і не виявляє навіть найменшої цікавості до свого майбутнього. Вона нібито не розуміла або не хотіла розуміти того, що Анніка зможе її повноцінно захищати, лише якщо дістане доступ абсолютно до всіх фактів. Працювати напомацки вона не могла.

Лісбет Саландер була похмура і небагатослівна. Вона надовго замислювалася, але коли говорила, формулювала думку чітко. Часто вона взагалі не відповідала, а іноді раптом видавала відповідь на питання, задане Аннікою кількома днями раніше. Під час поліцейських допитів Лісбет Саландер сиділа в ліжку, немов води в рот набравши, і дивилася прямо перед собою. Виняток становили випадки, коли інспектор Маркус Ерландер запитував її про те, що їй відомо про Рональда Нідермана; тоді вона дивилася на нього і відповідала на питання по-діловому. Але досить було йому змінити тему, як вона втрачала інтерес і знову спрямовувала погляд уперед.

Анніка була готова до того, що Лісбет нічого не скаже поліції. З властями вона не спілкувалася з принципу, що в даному разі було на краще. Хоча Анніка періодично суто формально і закликала клієнтку відповідати на питання поліції, насправді цілковите мовчання Саландер її дуже влаштовувало. Причина була проста: у послідовному мовчанні не було жодної брехні, на якій її змогли б викрити, і жодних суперечливих міркувань, які б показали її в суді в невигідному світлі.

Проте Анніку дивувала непохитність клієнтки. Одного дня, залишившись наодинці з Лісбет, вона запитала, чому та мало не демонстративно відмовляється розмовляти з поліцейськими.

— Вони перекрутять мої слова і повернуть їх проти мене.

— Але якщо ти не будеш нічого пояснювати, тебе засудять.

— Ну й нехай. Я цієї каші не заварювала. А якщо їм хочеться мене за неї засудити, це їхня проблема.

Анніці ж Лісбет Саландер поступово розповіла майже про все, що сталося в Сталлархольмі, правда, слова з неї доводилося буквально витягувати. Лише про одне вона відмовлялася говорити — про те, звідки в Маґґе Лундіна взялася куля в нозі. Як Анніка не чіплялася до неї з цим питанням, Лісбет Саландер лише зухвало дивилася на неї, посміхаючись своєю кривою посмішкою.

Вона розповіла і про те, що сталося в Госсеберзі, правда змовчавши про причини, через які вистежувала свого батька. Приїхала вона туди з метою його вбити — як стверджував прокурор — чи щоб його отямити? З юридичної точки зору різниця була величезною.

Коли Анніка заговорила про її колишнього опікуна, адвоката Нільса Б’юрмана, Лісбет зробилася ще більш небагатослівною. Вона регулярно відповідала, що не вбивала його і що це не входить до висунутого проти неї звинувачення.

А коли Анніка торкнулася ключового моменту в усій історії — ролі доктора Петера Телебор’яна в подіях 1991 року, Лісбет остаточно замовкла.

«Це нікуди не годиться, — зробила висновок Анніка. — Якщо Лісбет мені не довіряє, ми програємо процес. Мені необхідно поговорити з Мікке».

Лісбет Саландер сиділа на краю ліжка і дивилася у вікно, з якого їй було видно фасад по той бік автостоянки. Її ніхто не турбував, і з того часу, як Анніка Джанніні підвелася і в нападі гніву грюкнула дверима, вона просиділа нерухомо вже більше години. Знову прорізався головний біль, але не сильний і якийсь віддалений, проте почувалася вона препаскудно.

Вона розсердилася на Анніку Джанніні. З практичної точки зору Лісбет було ясно, навіщо адвокат постійно копирсається в деталях її минулого. Розумом вона тямила, для чого Анніці потрібні абсолютно всі факти, але їй нітрохи не хотілося розповідати про свої почуття і вчинки. Її життя не повинне нікого стосуватися. Вона не винна в тому, що її батьком виявився патологічний садист і душогуб. Вона не винна в тому, що її брат — професійний убивця. Слава Богу, нікому не відомо, що він її брат, інакше б це теж напевно поставили їй у провину під час психіатричного обстеження, яке рано чи пізно проводитиметься. Вона не вбивала Даґа Свенссона й