Читати книгу - "Мертва зона"

ні зціляти, ні спасати, та ледве розтулив рота, як хтось найближчий учепився в нього рукою і почав трусити.

Його справді трусили. То була рука Вейзака. Машину заливало яскраве жовто-рожеве світло — моторошне світло, що перетворило добре Семове обличчя на страхітливу личину якоїсь потвори. В першу мить Джонні здалося, ніби це йому ще сниться, але потім побачив, що світло йде від ліхтарів навколо автостоянки. Як видно, поки він лежав у комі, і ліхтарі стали не такі. Холодне біле світло змінилось оцим неприродним жовто-рожевим, що лягало на шкіру, наче фарба.

— Де це ми? — сипло запитав він.

— Біля лікарні, — сказав Сем. — Камберлендська терапевтична.

— А-а. Гаразд.

Джонні випростався на сидінні. Соннота зійшла з нього не враз і ще лишалася на дні свідомості скалками чогось розбитого, але не виметеного до кінця.

— Ви готові йти?

— Так, — сказав Джонні.

Вони перейшли стоянку. В темній навколишній зелені тихо сюрчали цвіркуни. То там, то там зблискували вогники світляків. Думками Джонні заволоділа матір, та водночас він не міг не втішатися свіжим духмяним запахом ночі й легкими дотиками вітерця до шкіри. Ніч дихала здоров’ям, і цей здоровий дух ніби вливався в нього самого. Та ось він знову згадав, чого сюди приїхав, і власне радісне відчуття здалось йому майже блюзнірським — але тільки майже. І воно ніяк не минало.

2

Назустріч їм ішов коридором Герб, і Джонні побачив, що той у старих штанах, черевиках на босу ногу і в піжамній куртці. З вигляду батька він зрозумів, як несподівано все сталося. Це сказало йому більше, ніж він хотів знати.

— Синку… — мовив Герб.

Він увесь якось змалів, наче зсохся.

Джонні обняв його, і батько заплакав. Уткнувся в сорочку Джонні й глухо ридав.

— Тату, — сказав Джонні. — Ну годі, тату, годі.

Герб і далі плакав, поклавши руки йому на плечі.

Вейзак одвернувся й розглядав картинки на стінах — нічим не примітні акварелі місцевих художників.

Герб трохи заспокоївся. Утерши очі рукавом куртки, він сказав:

— Ти бачиш, так у піжамі й приїхав. А мав же час перевдягтися, поки чекали «швидку». Просто не подумав. Мабуть, це вже старече.

— Та ну, ти що.

— Гаразд. — Герб випростав плечі. — То це тебе твій друг лікар привіз? Дуже люб’язно з вашого боку, докторе Вейзак.

Сем знизав плечима.

— Пусте.

Джонні з батьком пройшли до невеличкої вітальні й сіли.

— Тату, а вона…

— Згасає, — мовив Герб. Він начебто опанував себе. — При тямі, але згасає. Вона питала про тебе, Джонні. Мабуть, тільки задля тебе й тримається.

— Це я винен, — сказав Джонні. — На мені вся в…

Він здригнувся від болю і вражено втупився в батька: той ухопив його за вухо й сильно крутнув. Хто б міг сподіватися такого від людини, яка щойно плакала в тебе на грудях. То був Гербів давній спосіб карати за найтяжчі провини. Як пригадував Джонні, востаннє батько скуб його за вуха в тринадцять років, коли він наробив шкоди їхнім стареньким «ремблером»: необачно натис на педаль зчеплення, і машина тихо покотилася з узгірка й ввігналась у сарай на задвір’ї.

— Ніколи не смій цього казати, — звелів Герб.

— Тату, ти що!

Герб пустив вухо, і ледь помітна усмішка ворухнула кутики його рота.

— Забув уже, як скубуть за вуха, еге? Мабуть, думав, що й я забув? Ні, Джонні, не сподівайся.

Джонні й далі приголомшено дивився на батька.

— Ніколи не смій себе винуватити.

— Але ж вона дивилася ті кляті…

— Новини, атож. Така збуджена була, аж тремтіла вся… коли бачу — лежить на підлозі й хапає ротом повітря, наче риба, витягнута на берег. — Герб присунувся ближче до сина. — Лікар не мав часу заходити в деталі, одначе спитав мене про якісь «героїчні зусилля». Я нічого йому не сказав. На ній лежить її власний гріх, Джонні. Вона уявила собі, що знає волю Господню. Отож ніколи не винувать себе за цей її гріх. — В очах його знов зблиснули сльози. Голос став хрипкий. — Бог мені свідок, я любив її все життя, але останнім часом з нею було дуже важко. То, може, так воно й на краще.

— Мені можна до неї?

— Так, вона в кінці коридора, у тридцять п’ятій палаті. Там знають, що ти маєш приїхати, і вона теж знає. І ще одне, Джонні. Хоч би що вона казала, ти погоджуйся. Не дай їй… не дай їй померти з думкою, що все було марно.

— Авжеж. — Джонні помовчав. — Ти підеш зі мною?

— Не тепер. Хай потім.

Джонні кивнув головою і рушив коридором. Світло було пригашене. І тепер та коротка мить серед лагідної теплої ночі здалась йому страшенно далекою, зате зринув у пам’яті отой моторошний сон, що привидівся йому в машині.

Палата 35. Віра Елен Сміт — сповіщала невеличка картка на дверях. Чи він знав, що її друге ім’я Елен? Мав би знати, але напевне пригадати не міг. Зате йому пригадалось інше: як одного сонячного літнього дня на пляжі Олд-Орчард мати, усміхнена й весела, принесла йому загорнутий у носову хусточку брикет морозива. Як він, мати й батько грали в карти на сірники — згодом, погрузнувши в релігії, вона забороняла в домі карти, навіть для гри в крибідж. Пригадався Джонні і той день, коли його вжалила бджола й він, ревучи на всю горлянку, прибіг до матері, а вона поцілувала набрякле місце, витягла пінцетом жало й приклала до ранки змочену в питній соді полотнинку.

Він штовхнув двері й увійшов. Мати безформною купою лежала на ліжку, і Джонні подумав: «Отак і я лежав». Сестра лічила їй пульс, а почувши, що двері відчинилися, обернулась, і тьмяне коридорне світло зблиснуло на скельцях її окулярів.

— Ви син місіс Сміт?

— Так.

— Джонні? — Материн голос був сухий, безбарвний, і в ньому, наче камінці в порожньому гарбузику, шурхотіла смерть.

Від цього голосу — хай бог боронить! — у Джонні аж мороз побіг поза шкірою.

Він підійшов ближче. Ліва половина материного обличчя перетворилася на жахливу маску. Рука на простиралі скидалась на клішню. «Інсульт, — подумав Джонні. — Те, що старі люди називають ударом. Атож. Влучна назва. Саме такий вона має вигляд. Наче зазнала страшного удару».

— Це ти, Джоне?

— Я, мамо.

— Джонні! Це ти?

— Так, мамо.

Він підступив ще ближче й примусив себе взяти ту кощаву клішню.

— Мені потрібен мій Джонні, — жалісно промовила вона.

Сестра кинула на Джонні співчутливий погляд, і йому захотілося врізати їй межи очі.

— Ви б не могли залишити нас самих?

— Та я, бачте, не повинна…