Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

до гурту азербайджанських митників, котрі поки що обступили перше авто — сіру «Волгу», яка давно не бачила ганчірки і відра води з милом.

Ми теж стояли з речами на причалі, очікуючи, поки до митного шлагбаума під'їде наш вантаж. Скільки сягало око — всюди довкола нас простягався порт. Причали один по одному довгими іклами врізалися в Каспійське море. Біля декотрих стояло по одному кораблю, біля інших — по декілька невеличких суден. Над кораблями майоріли різнокольорові прапори — нові прапори нових держав. Я з інтересом озирнувся на радіощоглу порома «Нафтовик» — там майорів новий прапор Азербайджану.

Раптом неспокійна думка відірвала мене від вивчення порту. Митниця, думав я, це ж передусім перевірка вантажу! Пригадалися мої нечасті перетини радянсько-польського кордону з кам’яноликими митниками у зелених одностроях, які примушували відкривати валізи й висипати вміст сумок просто на нижню полицю купе.

— Петре, — сказав я схвильовано. — У нас же зброя... А там митниця! Можемо влетіти.

— А ти газети вдома почитував? — спокійно запитав Петро. — В Азербайджані середня платня — дванадцять долярів. А поглянь-но, які в нашій коверті купюри!

Я витягнув із рюкзака конверт, зазирнув досередини, пошелестів купюрами, не витягуючи їх. Полковник був завбачливим — у пачці доларів переважно виявилися двадцятки і десятки.

— По двадцять і по десять є, — я знову повернувся до Петра.

— Тямиш? — він усміхнувся. — Нехай по десять долярів на людину, дамо сорок... І весь клопіт! Може, вони нам за це й тютюну з кавою вділять?

Оптимізм мого чорновусого напарника заспокоїв мене. Я відклав сорок доларів до кишені, а конверт запхнув глибше в рюкзак, майже на дно, ближче до фотоапарата «Смена», банок із «дитячим харчуванням» і пістолета з глушником, аби він не зразу впадав ув око, якщо митники все ж таки захочуть зазирнути досередини.

Тепер я вже стежив за роботою митників. Вони працювали без поспіху. Наскільки мені було видно, робота полягала в розмові з водієм й отриманні від нього певної суми грошей, але якої саме і в якій валюті, з причалу роздивитися було неможливо, і я, остаточно заспокоївшись, знову поглядав час від часу на море, кораблі і портову забудову.

— Колю, — теплий шепіт Гулі торкнувся мого вуха, — здається, за нами стежать...

Я повільно повернувся до дружини. Вона спрямувала мій погляд далі, в бік порома, і я побачив засмаглого слов'янина, якого помічав уже раніше; він був одягнутий у брезентові штани і синій светр. Слов'янин стояв до нас боком, роздивляючись щось на березі. За спиною в нього хилитався напівпорожній рюкзак. Навіть звідси я міг роздивитися кирпатий профіль і русяве волосся, що стирчало перерослим «йоржиком».

— Він довго дивився на нас, на наші речі, — прошепотіла Гуля.

Я кивнув.

«Довго дивитися на когось іще не означає стежити», — подумав я, але в глибині душі погодився з Гулиними підозрами.

До митного бар'єру під'їхав перший із наших «КрАЗів». Тепер ми з Петром уважно слідкували за митниками. Обидва водії вийшли до них і спокійно про щось говорили. Потім один показав митникам документи і папери, вочевидь, на вантаж. Один із митників уважно вивчив усе, повернув водієві, але розмова на цьому не закінчилася. Хвилини за дві водій із паперами підійшов до нас, залишивши свого напарника і машини біля митного бар'єра.

— З документами проблеми, — мовив водій-казах, підійшовши до нас. — Вони кажуть, що транзит не оформлений.

— А він оформлений? — поцікавився я.

— Сам подивись! — водій передав мені папери.

Я пробіг документи поглядом і загалом нічого не зрозумів, крім того, що спільне українсько-казахське підприємство «Каракум ЛТД» відправляло дванадцять тонн будівельного піску до Києва через Баку, Махачкалу, Ростов-на-Дону і Харків.

— Що ж діяти? — запитав Петро водія.

— Платіть, — він знизав плечима.

— Скільки?

— Сотні дві вистане, — висловив припущення казах. Петро кинув на мене задумливий погляд. Я зрозумів без слів. Поліз до рюкзака, витягнув потрібну суму і передав водієві.

Хвилин за п'ять самоскиди проминули митний кордон і зупинилися біля контейнерів, вибудуваних у чотири поверхи. Один із водіїв виліз із кабіни і махнув нам рукою.

Галя допомогла Гулі закинути на плече її подвійний баул, потім сама взяла до рук чорну сумку. Повільно ми рушили до митниці. Коли підійшли — саме від'їхала остання машина.

— Паспарта! — скомандував митник із сивими короткими вусиками. — Куда єдєм?

— До Києва, — відповів я за всіх.

— Транзит?

Я кивнув.

Митник вивчив паспорти і порівняв фотографії з обличчями, та все ж залишив документи в руці.

— Что везьом?

— Особисті речі, — сказав Петро.

— Что? — митник насторожився.

— Особисті речі, — трошки тихше відповів Петро.

— У сєбя дома будеш па-сваєму гаваріть, а здєсь па-рускі атвічай!

Розуміючи, що треба рятувати ситуацію, я перевів увагу митника на себе.

— Скільки треба за транзит заплатити? — відповів я російською. — Ми з мого весілля їдемо, — і я кивнув на Гулю.

— Свадьба? — усміхнувся раптом митник. Подивився з усмішкою на мою дружину, схвально кивнув головою. — Сколька заплатіл?

— Багато! — відповів я, метикуючи на ходу.

— Казашка?

Тепер уже кивнула Гуля.

— Ай, маладєц! — митник перевів погляд на мене. — Луччє далеко єхать, чєм пад ногі сматрєть! Давайте па двадцать доларов і прахадітє!

У кишені в мене було лише сорок, і лізти у нього на очах у свій рюкзак аж зовсім не хотілося. Я кинув швидкий погляд на Петра. Він зрозумів.

— А як звідси краще до Києва дістатися? — запитав мій напарник у митника.

Митник замислився, дивлячись собі під ноги. Доки він думав, я встиг відкрити рюкзак і запхати руку просто в конверт.

— Знаєш, — митник підвів погляд на Петра, — тут каждий день товарний состав до Растова ідьот. Там вагони і на Растов, і на Кієв. Пойді, пагаварі с рейсовікамі, луччє будєт, чєм на пасажирском...

Уже застібуючи пластмасові карабіни на рюкзаку, я посміхнувся — митник нам порадив те, що ми і так збиралися робити. Отже, полковник серйозно прорахував маршрут, перш ніж нас інструктувати.

Ми розрахувалися за транзит і попрямували до самоскидів. Там нас зустрів лише один водій, другий уже подався до вантажного депо «Баку-порт» домовлятися про вагон.

— Слухай, ти кави і покурити дістати можеш? — поцікавився у водія Петро.

— Каву яку?

—