Читати книгу - "Тінь вітру"

прибуткової справи: капелюшник із сином подвоїли зусилля, щоб виконати замовлення пана Рікардо Алдаї. Хуліан, який читав газети, добре знав суспільне становище Алдаї, тож розумів, що не може підвести батька у вирішальний момент його кар’єри. Відтоді як нога магната переступила поріг крамниці, капелюшник мало не літав від радощів. Алдая пообіцяв йому, що порекомендує його крамницю всім своїм друзям, — якщо, звичайно, виконання замовлень задовольнить багатія. Це означало, що капелюшна крамниця Фортюні з поважного, але скромного підприємства перетвориться на надзвичайно успішний бізнес. Подумати лишень: вироби Фортюні вкриватимуть голови членів парламенту, мерів, кардиналів та міністрів!

Той тиждень, здавалося, пролетів, як уві сні. Хуліан не ходив до школи, а працював на заднику крамниці по вісімнадцять-двадцять годин щодоби. Його батько, виснажений власним ентузіазмом, повсякчас обіймав його й навіть цілував, сам не усвідомлюючи, що робить. Фортюні зайшов іще далі: вперше за чотирнадцять років він подарував своїй дружині Софі сукню та пару нових черевиків. Капелюшника важко було впізнати. У неділю він не пішов до церкви, а того ж вечора, сяючи від гордощів, укотре обійняв Хуліана і сказав зі сльозами на очах:

— Дідусь би нами пишався!

У мистецтві створення капелюхів, яке нині занепадає, один з найскладніших процесів — як з технічного, так і з політичного боку, — це правильно зняти мірки. Пан Рікардо Алдая мав череп, який (згідно із класифікацією Хуліана) мав форму нерівної дині. Як тільки Фортюні побачив голову багатія, то збагнув, із якими труднощами зіткнувся. І того ж вечора, коли Хуліан сказав, що вона (голова) за рельєфом нагадала йому певні піки гір Монсеррат, Фортюні не міг із ним не погодитися.

— Вибач, тату, — сказав Хуліан, — але ж ти знаєш: коли йдеться про вимірювання, я роблю це краще за тебе, бо ти починаєш нервувати. Дозволь мені це зробити.

Капелюшник охоче погодився, й наступного дня, коли Алдая приїхав своїм «мерседес-бенцом», Хуліан привітав його та провів до майстерні. Коли Алдая зрозумів, що вимірювання робитиме чотирнадцятирічний хлопчак, він оскаженів.

— Що коїться? Дитина? Це жарт? Ви водите мене за носа?

Хуліан, який хоч і усвідомлював соціальний статус клієнта, але анітрохи не лякався, відповів:

— Пане, не знаю, що там із вашим носом, але я його чіпати не збираюся. А ось те, що ви називаєте головою, нагадує мені арену для бою биків, і якщо ми не поквапимось зробити для неї кілька капелюхів, її прийматимуть за рельєфну мапу Барселони.

Почувши ці слова, Фортюні хотів провалитися крізь землю. Алдая ж якийсь час мовчки не зводив очей з Хуліана, а потім, усім на подив, засміявся — засміявся так, як не сміявся вже багато років.

— Твоя дитина далеко піде, Фортюнато, — промовив Алдая, який ще невстиг добре запам’ятати прізвище капелюшника.

Ось так виявилося, що пан Рікардо Алдая по горло ситий тим, що його страхаються та підлещуються до нього, тим, що люди охоче кидаються під ноги, немов ті підстилки, коли він проходить поряд. Він зневажав підлабузників, боягузів, усіх, хто виявляв будь-яку слабкість — фізичну, розумову, моральну. Коли він натрапив на простого хлопця, на підмайстра, який мав сміливість посміятися з нього, Алдая вирішив, що йому пощастило, і подвоїв замовлення. Того тижня він із радістю щодня з’являвся в майстерні, тож Хуліан міг спокійно робити вимірювання та приміряти різні моделі. Гроза каталонського світського товариства до кольок у животі сміявся із жартів та історій, які розповідав йому Хуліан. Антоні Фортюні був сам не свій зі здивування: Хуліан, до якого він ніколи й не озивався, демонструє таке приголомшливе почуття гумору! Справді, Хуліан виявився незнайомцем для власного батька.

Наприкінці тижня Алдая відвів капелюшника вбік, у куточок крамниці, та приватно заговорив до нього.

— Подивись, Фортюнато, у цього твого сина величезний талант, а ти замкнув його у другорядній крамничці, де він нудьгує до смерті, припадає пилом.

— Це добрий бізнес, пане Рікардо, у хлопчика є певний нюх, навіть якщо йому й бракує твердості характеру.

— Дурниці. Яку школу він відвідує?

— Ну, звичайну міську школу...

— Яка є нічим іншим, як конвеєром для робітників. Коли хтось молодий має талант — геній, якщо волієш, — це потрібно розвивати, інакше талант, не знаходячи виходу, з’їсть людину, яка ним володіє. Талант потребує напряму. Підтримки. Ти розумієш мене, Фортюнато?

— Ви помиляєтеся щодо мого сина, пане. Ніякий він не геній. Він ледь зміг скласти географію. Його вчителі кажуть, що він легковажний, йому бракує старанності, так само як і його матері. Тут, принаймні, в нього завжди буде чесна робота і...

— Фортюнато, ти втомив мене. Сьогодні ж, не зволікаючи, я поїду до школи Св. Ґабріеля і поговорю з адміністрацією. Повідомлю їх, що вони мають прийняти твого сина в той самий клас, де навчається мій старший, Хорхе. Я не пошкодую грошей.

Очі капелюшника округлилися. Школа Св. Ґабріеля була осередком «вершків» вищого світу.

— Але, пане Рікардо, я не зможу собі дозволити...

— Ніхто й не вимагає від тебе грошей. Я сам подбаю про освіту хлопчика. Ти як батько маєш лише дати згоду.

— Звичайно, безумовно, але...

— Тоді рішення ухвалено. Звичайно, якщо Хуліан погодиться.

— Природно, він зробить так, як йому скажуть...

У цей момент Хуліан просунув голову у двері задньої кімнати. У руках він тримав лекало капелюха.

— Пане Рікардо, коли будете вільні...

— Скажи мені, Хуліане, що ти робитимеш сьогодні ввечері? — спитав Алдая.

Хуліан переводив погляд з батька на промислового магната.

— Ну, допомагатиму батькові тут, у крамниці.

— А крім цього?

— Думав піти до бібліотеки...

— Любиш книжки, так?

— Так, пане.

— Ти читав Конрада[40]? «Серце темряви»?

— Тричі.

Капелюшник насупив брови, повністю розгублений.

— А хто такий Конрад, перепрошую?

Жестом, схожим на той, який використовував на засіданнях зборів акціонерів, Алдая наказав йому замовкнути.

— У мене вдома бібліотека в чотирнадцять тисяч томів, Хуліане. Коли я був молодий, то теж багато читав, але зараз мені не вистачає часу. Тільки уяви, в мене є три примірники з автографом самого Конрада! Мого сина Хорхе навіть налигачем не затягнеш до бібліотеки. У моєму домі єдина людина, яка думає та читає, — то моя дочка Пенелопа. Без неї всі ці книжки припали б пилом. Хочеш їх побачити?

І Алдая заходився перелічувати імена авторів, а Хуліан, онімівши, тільки кивав.

Капелюшник спостерігав за цією сценою з відчуттям ніяковості, бо геть нічого не розумів.